Українська література » Сучасна проза » Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Читаємо онлайн Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
зубами від холодної води й холодного ранку, підлізли під вози і завалилися спати.

XVI. ОБЛОГА

Другий день облоги. – Холоп та гармата. – «Добре насіння». – Орли. – Атака. – «Приглянулася». – «Дорош!» – Кінець облоги

Татари не поспішали з нападом – вони добре знали, що козаки не втечуть.

Коли схід загорівся полум’ям зорі, татари посідали на землю й почали молитися, і козакам дуже кортіло вихопитися в цей час з табору й наробити бешкету серед цих молільників, але вони добре розуміли, що швидко до них не доберуться, і татари встигнуть перестріляти козаків, поки ті бігтимуть степом. Зробити напад на конях – теж було б багато мороки: треба знімати ланцюги з коліс, розривати кільце з возів, на це піде багато часу, і татари встигнуть помолитися й порубати смільчаків. Крім того, запорожці покладали великі надії на якірці, що вони їх густо засіяли вночі круг табору.

Дорошеві добре спалося під теплим кожухом, і він, мабуть, проспав би досить довго, але кожух зсунувся з його плечей, і ранковий холодок забрався йому під сорочку і збудив його. Хлопець прокинувся, раптом згадав, де він, і вже не міг довше лежати під кожухом.

Він підвівся й сів. Повітря тремтіло від крякання гайвороння, але над табором не летіло жодної ґави. Гомін ішов зі степу, з татарського боку. Табір вже прокинувся, козаки розпалювали багаття, підкладаючи під казани з соломахою сухий очерет, що накосили коло річки шаблями. Недайвода, Панас та ще кілька козаків, що були вночі у заставі, спали недалеко від нього, вкрившися кожухами.

Купка козаків, і з ними холоп, стояли коло невеличкої гармати. Ця гармата була трохи попсована і лежала під мішками на возі, але тепер козаки стягли її з воза і поралися коло неї, прилаштовуючи колесо. Холоп був радий будь чим допомогти козакам. Він бігав од гармати і приносив то гайку, то обценьки, але, очевидно, він не стільки допомагав, скільки заважав справі. Скінчилося це тим, що сивовусий гармаш, у якого щось не лагодилося з колесом, обклав його од щирого серця мистецькою лайкою, і холоп, почухавши потилицю, одійшов геть.

Недалеко від гармати чорніла братерська могила з хрестом із списів, а на хресті теліпалася червона хустка. Держачись за зад, прошкандибав ранений стрілою козак, що кричав на герці, як муедзин.

Сірко з Глеком стояли на возі і розглядали татарський табір. Дорош теж зліз на воза і здригнувся, зглянувшись навкруги: перед возами то купками, то поодинці лежали голі, пограбовані козаками татарські трупи. Трупи, видно було, задубіли вже й пішли брудними рожево-синіми плямами. Чорна зграя гайвороння сиділа на трупах і, дзьобаючи, випивала очі мерцям. У повітрі кружляли орли-могильники. Ось один з них кинувся з блакитно-сірої височини неба, сів, підскакуючи, на землю і, перевалюючись з боку на бік, важко пішов до бородатого трупу, що, розкинувши руки, самотньо лежав віддаля. Гайвороння знялося й одлетіло далі, давши дорогу орлові. Згодом на труп кинулися ще три орли; за хвилину вони вже билися й клекотіли коло трупів, неначе їм не вистачило б на всіх їжі. Б’ючись, орли підлітали невисоко, і видно було, як сипалося з них пір’я і капала кров. І щось грізне й мерзенне було в цьому клекоті і в цій лютій безглуздій бійці. І знову Дорошеві, як і тоді перед атакою, здалося, що і степ, і небо стали якісь інші, не такі, якими він звик їх бачити.

Дорош подивився на татарський табір. Татари невеличкими ватагами їхали до річки напувати коней і верталися знову до табору. Багаття вони не розводили, а виймали щось із своїх торб і їли просто жменями. Дорош, знав, що це вони їдять свою пшоняну кашу з кінським лоєм.

То тут, то там по степу, піднявши копита вгору або на боці лежали забиті татарські коні. Багато і їх було, але, проте, менше, ніж забитих татар.

Коло возів і на возах сиділи й стояли не менше від сотні-півтори замурзаних, обідраних, з брудними обличчями вартових козаків, що стежили за кожним рухом орди.

Глек обернувся й побачив Дороша.

– Устав уже? – ласкаво запитав він його.

Сірко теж обернувся й глянув на хлопця, але Дорошеві здалося, що він, хоч і дивиться на нього, але не бачить, такий порожній був погляд старого кошового. Раптом Сірко вийняв люльку з рота й засміявся:

– Добре посіяли насіння: і не вродить, а косовиця буде добра!

Потім потихеньку, крекнувши по-старечому, зліз з воза й пішов до свого намету.

– Про що це він? – спитав Глека Дорош. – Про яке насіння?

– А це він про якірці… – відповів Глек. – Ходім, поснідаємо, бо ледве чи прийдеться їсти до вечора з цією косовицею. – «Та чи живі ще будемо!» – хотів сказати він, але нічого не сказав і теж зліз із воза.

– Куди ти? – спитав він хлопця, бачачи, що той іде до коней.

Дорош почервонів.

– Та я забув напоїти коня.

– Такий з тебе джура! – засміявся Глек. – Та не турбуйся: наші хлопці вже напоїли й погодували всіх коней.

Не встигли козаки добре поснідати, як залунали крики вартових, і почалася нова атака татар. Все кільце орди сунуло на табір. Видно було, що татари неодмінно вирішили захопити його. Вони з місця взяли коней в нагаї і взаводи кинулися на запорожців. Раптом перші ряди коней зашкутильгали й повалилися на землю. Задні налітали на них і теж валилися з розгону на землю, неначе невидима сила косила їздців.

– Шайтан! Сірко! Шайтан! – кричали татари, а табір мовчав.

Раптом повітря здригнулося від нового дужого звуку. Щось засвистіло в повітрі, і ядро, ввірвавшись у саму гущавину татар, покотилося між рядами й проклало вузьку довгу стежку: це випалила гармата, що її встигли таки налагодити гармаші. Одночасно з цим загуркотіли рушниці.

Деякі смільчаки, злізши з коней, пішки побігли до табору; але їх спіткала гірка доля: ніхто з них не добіг до ворогів, всі вони полягли під козацькими кулями.

Знову загуркотів постріл з гармати. Орда відлинула. На землі в передсмертних корчах билися коні і кричали поранені татари. А гармата ревла, табір курився димом з рушниць і гуркотів лютим реготом переможців.

Усе так швидко скоїлося, що скидалося на якесь чудо: так легко одбито атаку орди. Козаки перекочували гармату в різні кінці табору і, обстрілюючи татарське кільце, тримали татар на відстані гарматного пострілу. Орда одскакала значно далі того місця, куди могли долетіти гарматні ядра.

Відгуки про книгу Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: