Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Уривки фраз навколо, якісь слова повторюються знов і знов: «Сава!.. Адома!.. Ві… Вуаля…» Голос Парижа.

Жінки навколо вбрані в зручний одяг, їхні обличчя майже без косметики. Чи не єдина їхня прикраса – шалики. Смугасті, картаті, барвисті, квітчасті, однотонні – різні. І легка хода. Навіть якщо жінка повнувата. Найхарактерніша особливість парижанок, доходить висновку Галя, це легка хода, вони наче от-от відштовхнуться від землі, тому й видаються стрункішими, не пригніченими якимись проблемами, що їх вони, безперечно, теж мають. Ось як ці двоє, обом років по сорок, а регочуться, наче школярки. Прислухалася і всміхнулася – польська мова. Полон стереотипів. Помилилася. Не парижанки.

Ішла набережною Сени, раділа, що сама. Цікаво, чи бував Пінзель замолоду в Парижі? Мав би бути, бодай недовго: він проїхався по всіх Європах, навчався того, що розквітло вже в Бучачі. Недовго йому судилося творити свої шедеври – близько п’ятнадцяти років. А те, що було раніше, повите таємницею. Мабуть, уже назавжди. Можна тепер лише додумувати ту частину життя скульптора, реставрувати її на свій розсуд. Тепер у Луврі люди завмирають перед його роботами – перед тим, що вціліло, що дивом вижило, – і моляться, і не можуть стримати сліз. А більшість творінь зникла, розсипалася, згоріла й потонула в болотах. Звідки така неймовірна плідність? Чи йому до снаги було вмовитися з часом, чи належав до тих майстрів, яким усе дається легше, ніж іншим?… Чи жив у своїй майстерні, відмовившись від багатьох принад життя забезпеченого сницаря, чию працю добре оплачував магнат Микола Потоцький?[33]… Може, саме такий спосіб життя – зосереджений на роботі, на чиюсь думку, дивакуватий – був для нього прийнятний. Може, йому, щоб відчути радість і гармонію, потрібні були насамперед нові замовлення. А гроші, отримані за них, він не встигав витрачати. Це робила його дружина. Чи був він щасливий зі своєю Маріанною-Єлизаветою?…

Може, Пінзель і справді творив передусім для простолюду, бо ж його роботи завжди були на видноті – не для обраних десь за зачиненими дверима, а в церквах, на міських і сільських будинках. Треба було тільки глянути вгору. Це була міцна спілка трьох видатних осіб: Меретина, Пінзеля та Миколи Потоцького, – спілка архітектора, скульптора й мецената, що вимагав високоякісних творінь, не втручаючись у роботу майстрів.

Не довелося телефонувати Уляні – вона подзвонила перша.

– Ну що? Нагулялася? – І, не дожидаючи відповіді, промовила: – Луї нас кличе, чекає на нас. Де ти? Набережна Орсе! – засміялася. – Вона довга. Де саме?…

Будиночок Уляни та Луї – під старою черепицею, зі своїм садком, за кілька кілометрів від Парижа – видавався ілюстрацією до казок Шар ля Перо.

– Головне, щоб не до «Синьої бороди», – усміхнено погодилася Уляна, проминаючи ворота.

Скляні двері аж до підлоги й теплий хол за прозорим склом. Будиночок наповнений давніми речами, темними меблями та безліччю порцелянових, скляних і мідних дрібничок: песиків, пташок, пляшечок, ляльок та інших абищиць. Гравюри на стінах, дві полички з різними глеками на вино та два ящики волоських горіхів перед каміном у вітальні. На столі запалені свічки, їхні язички відбиваються в двох карафках з грубого білого скла – з червоним та рожевим вином.

Смачно пахне смаженим м’ясом із чебрецем, Галя на запах визначає улюблену приправу. Вона теж додає чебрець до м’яса.

Луї обійняв її, наче давню приятельку розцілував в обидві щоки, хоч вони бачилися перед тим тільки раз. Гомінкий та енергійний, як Уляна, Луї випромінює задоволення життям, своєю оселею і своєю дружиною. Вони обидва схожі темпераментами на італійців, дарма що він француз, а вона українка.

– Бордо й бургундське – найкращі вина у світі!

Луї пропонує два вина на вибір, перелічуючи принади кожного. Галя не дуже розбирається в назвах вин, але в смаках – так. Він з Бургундії, пригадує Галя і, на неприховану радість господаря, обирає бургундське.

Луї має пивницю в підвалі. Він навіть підхопився, демонструючи готовність негайно показати її гості. Уляна стримує його: потім – спочатку вечеря, цілий день не їли. Галя згадує про «Зубрівку», чоловік Магди, їхньої спільної однокурсниці, каже, теж має комору, де зберігає вино.

– Власник винарні? – з розумінням похитує головою Луї.

– Ні, майстер-різьбяр, а вино робить, щоб пригощати друзів.

Луї вина тільки купує, він цінувальник. Придбав, поклав на схов до пивниці, веде спеціальну книгу вин: ретельно записує, яке вино й коли купив і навіть коли і з ким випив. На столі – кілька різновидів пахучого сиру… І хліб. Запашний свіжий хліб, без нього в цьому домі за стіл не сідають.

За ароматною печенею, смачним хлібом і терпким вином гомонять про Пінзеля, Лувр, вина, погоду і про те, що обов’язковий елемент у гардеробі французів – це, безперечно, шалики.

– Невипадково! – наголошує Луї. – Тут вологий клімат, і тому найчастіше болить саме горло. От його й захищають, обернувши потребу на стиль.

Він говорить і говорить.

– У горили горло заболіло, бо горила багато говорила! – сміється Уляна.

– Що? – не розуміє Луї. – Надто швидко, я не зрозумів.

– Це українська скоромовка! – сміється Уляна. – Іди сюди! – кличе Галю.

Висуває зі старовинної шафи три глибокі шухляди, заповнені шаликами та хустками. Вихоплює, наче фокусник, одну, другу, третю – вибирай, яка подобається. І Магді вибирай. Це ж найпростіший та ефектний аксесуар. Шалик на шию – і миттю робишся інша.

Скручує собі на шиї вигадливий комірець.

– Що скажеш? – допитується. – Була звичайною жінкою – стала незвичайною.

Запитавши дозволу, Луї доклав їм на тарілки ще по шматочку м’яса.

– Є дієвіший спосіб обернути звичайну жінку на незвичайну, – зауважив він, доливаючи вина в келихи.

Уляна запитально глянула на нього.

– Нема нічого простішого, – сказав він. – Досить її покохати.

Вони дивляться одне на одного, як ті двоє з вуличного кафе. В Уляниних очах стрибають бісики, Луї ловить її руку, тулить до своєї шиї. Вони познайомилися кілька років тому, коли донька Луї була вже доросла й жила в Аннемасі, у провінції Верхня Савойя, а Улянин син залишився у Ліоні – він фахівець із інформаційних технологій, має там хорошу роботу.

Галі добре з цими двома базіками, безупинне говоріння її не дратує, їй тепло в променях їхнього сімейного затишку.

Довезли Галю до готелю. Праворуч від входу яскраво світилася вітрина квіткової крамниці.

– Хвилиночку! – перепинив мить прощання Луї. – Мадам, прошу!

…Засинаючи того дня на своєму гігантському ліжку в маленькій готельній кімнатці, Галя вдихала ледь помітний аромат червоних та