Щастя Ругонів - Еміль Золя

Ругон, незважаючи на свою глибоку ненависть до Макарів, прийняв охоче свого небожа, бо знав його скромність і працьовитість. Йому потрібна була віддана людина, що допомогла б полагодити його справи. Та ще й у часи процвітання Муре П’єр перейнявся пошаною до його родини, що заробляла добрі гроші й невдовзі замирився з сестрою. А може бути й таке, що, приймаючи Франсуа за прикажчика, П’єр хотів ніби компенсувати його: пограбувавши матір, він заспокоював своє сумління, даючи роботу її синові. Шахраї іноді роблять так і розраховуються з чесністю. Для Ругона це було вигідно. Він знайшов у небожі потрібного йому помічника. Коли за ці часи фірма Ругонів і не давала прибутків, то не з вини цього тихого, пунктуального хлопця, який, здавалося, народився на те, щоб стояти за прилавком поміж глечиків з олією та в’язками тарані. Маючи велику фізичну схожість з матір’ю, Франсуа від батька дістав розум обмежений і практичний, інстинктивний нахил до розміреного життя й деяку оглядність дрібного торгівця. Через три місяці П’єр, усе ще додержуючись своєї системи компенсації, одружив Франсуа з своєю молодшою дочкою Мартою, котрої йому хотілося швидше позбутися. Молоді люди покохали одне одного зразу, з перших же днів. Можливо, що їхня прихильність виникла і зміцніла завдяки одній чудній обставині:(Франсуа й Марта дивно скидалися одне на одного, як брат і сестра. Мати передала Франсуа риси обличчя родоначальниці Аделаїди; щодо Марти, яка теж була живим портретом бабусі, то ця подібність була ще дивовижніша, бо П’єр Ругон жодною рисою не нагадував матері. Тут спадковість, поминувши батька, ще виразніше проявилась у дочці. Але на цьому й кінчалася схожість молодого подружжя. Якщо Франсуа був достойний сип урівноваженого й трохи флегматичного шаповала Муре, то Марта, чудна й точна копія своєї бабусі, успадкувала її розгубленість і душевну нестійкість. Можливо, це поєднання фізичної схожості і різних характерів і принадило їх одне до одного. З 1840 до,1844 року у них народилося троє дітей. Франсуа залишився в дядька до останнього дня існування фірми. П’єр хотів передати йому діло, але молодий чоловік надто добре уявляв собі перспективи торгівлі в Пласані. Він відмовився, переїхав до Марселя і замешкав там на свої вбогі заощадження.

Макар скоро збагнув, що йому не пощастить накрутити проти Ругона цього незграбного, працьовитого молодика, котрого він зі злістю дармоїда винуватив у скупості й лицемірстві. Зате він сподівався знайти потрібного спільника в другому синові Муре — п’ятнадцятилітньому Сільвері. Коли Муре завісився серед спідниць небіжчиці-жінки, малий Сільвер не ходив ще навіть до школи. Франсуа, не знаючи, що діяти з своїм малим братом, привіз його до дядька. Той, побачивши, що небіж привів дитину, скривився, бо не мав наміру стати аж так великодушним, щоб годувати ще одного зайвого рота. Фелісіта теж незлюбила Сільвера, і він зростав безталанний, ніби всіма покинутий; хлопчикові доводилося часто-густо плакати, доки його бабуня, що частенько відвідувала Ругонів, не змилосердилася над ним і не попрохала дозволу забрати його до себе. П’єр був страшенно задоволений; він дозволив їй узяти дитину, ні слова навіть не кажучи про те, щоб збільшити ту малу пенсію, що її давав матері, — віднині її повинно було вистачати на двох.

Аделаїді було тоді біля сімдесяти п’яти років. Старечі роки й чернецьке життя зробили своє: вона вже нічим не нагадувала ту сухорляву, палку жінку, що в дні молодості тікала з дому в обійми браконьєра Макара. Вона Зсохла, закостеніла, живучи сама в своїй халупі в завулкові св. Мітра, в мовчазній темній норі. Вона майже не виходила з хати, годувалася лише картоїілею та сушеними овочами. Дивлячись на неї, згадувалися старі черниці, бліді, кволі, з млявою ходою, що зреклися світу. Її безкровне обличчя завжди чепурне, облямоване білим очіпком, скидалося на обличчя мрущої, якоїсь машкари, застиглої й байдужої. Звичка мовчати зробила її німою. Од темряви її оселі, від того, що вона бачила в хаті все ті ж речі, її очі вгасли й зробились прозорими, як джерельна вода. Цілковите зречення життя, повільне фізичне й духовне вигасання помалу перетворили розпусну, палку жінку в поважну матрону. Коли вона втоплювала очі в якусь річ, дивлячись і нічого не бачачи, в цих очах, ясних і глибоких, мов провалля, можна було побачити безмірну душевну порожнечу. Де й поділися її колишні змислові поривання, лишились тільки кволість тіла та старече дрижання рук. Колись вона кохала грубо, як вовчиця, а тепер від її жалюгідної, зужитої істоти тхнуло тільки легким духом сухого, зів’ялого листя. Це зробили нерви, палка пожадливість, що перегоріла в жорстокій зневіленій неблазності. Після смерті Макара, що в ньому було все її життя, любовна жага і далі її палила, вона мордувала її, як ту черницю, замкнуту в монастирі, але Аделаїді і в голову не спадало заспокоїти її. Можливо, навіть розпусне життя менше б виснажило її, менше притупило, ніж ця постійна незаспокоєність, що, не маючи виходу, поволі підточувала її, руйнуючи організм.

Але іноді ще з цією живою покійницею, з цією старою, зів’ялою жінкою, що, здавалося, не має вже ні кровинки, траплялися нервові припадки; тоді по ній пробігали мов електричні струми й гальванізували її, повертаючи на якусь годину напружене життя. Аделаїда непритомно лежала на своєму ліжкові з розплющеними очима; потім на неї нападала гикавка, її тіпало, й вона починала битися з страшенною силою істеричок, котрих доводиться зв’язувати, щоб вони не розбили собі голову об стіни. Ці повернення колишньої палкості, ці наґлі нервові приступи боляче стрясали її бідне наболіле тіло. Здавалося, вся її бурхлива мсйіодість безсоромно воскресає в холодному тілі сімдесятирічної баби. І коли Аделаїда підводилася після нападу, ніби отупівши, вона хиталася і здавалася такою розчухраною, що кумасі передмістя казали: «Вона напилася, оця причинна баба».

Дитяча усмішка малого Сільвера, як останній блідий промінь, зігрівала її захололе тіло. Аделаїда взяла дитину, бо втомилася від самотності, боялася вмерти сама-під час приступу. Це хлопча пустувало біля неї, наче боронило її від смерті. Не зраджуючи своєї мовчанки, не зм’якшуючи своїх автоматичних рухів, вона прихилилась усією душею до хлопця. Сувора, німа, вона цілими годинами поглядала, як він бавиться, захоплено слухала нестерпучий гармидер, що ним він сповнював стареньку хатинку. Ця домовина стрясалася від гомону, коли Сільвер скакав по кімнаті верхи на вінику, забивався об двері, здіймав крик і плач. Він повертав Аделаїду до життя. Вона доглядала