Щастя Ругонів - Еміль Золя

Жервеза приносила вже в сім’ю щомісячно до шістдесяти франків і ходила в злиденних ситцевих платтях, тимчасом як батько замовляв собі сатинові чорні жилети в кращих пласанських кравців… Жана, дорослого юнака, що заробляв уже щоденно від трьох до чотирьох франків, батько оббирав ще безсоромніше. Кав’ярня, де Антуан марнував цілісінькі дні, була якраз проти столярні, і Жан, працюючи гембелем або пилкою, бачив, як по той бік майдану «пан» Макар кладе цукор у каву або грає в пікет з якимсь небагатим рантьє. Старий ледащо програвав гроші сина. Сам Жан ніколи не ходив до кав’ярні, бо в нього не залишалося навіть і п’яти су на філіжанку кави з коньяком. Антуан трактував сина, мов дівчину, не давав йому жодного сантима й вимагав докладного звіту, як Жан збавляє час. І коли товариші вмовляли Жана провести день де-небудь на березі Віорни або в Гаррігських горах, батько обурювався, навіть бив його й довго гнівався за ті чотири франки, що їх бракувало в черговій платні. Ото в такій залежності він тримав свого сина й доходив іноді до того, що відбивав дівчат, до яких залицявся молодий столяр. До Макарів заходили Жервезині приятельки, робітниці шістнадцяти, вісімнадцяти років, веселі дівчата з грайливою задерикуватістю дозрілості, що прокидалася. Вечорами вони сповняли кімнату молодістю й радощами. Бідолашний Жан, позбавлений усякої втіхи, примушений сидіти вдома, бо не мав грошей, поглядав на цих дівчат блискучими від жадання очима. Але життя маленького хлопця, що його все ще довелося провадити, розвивало в ньому непереможну боязкість; граючись із подругами сестри, він ледве насмілювався торкнутися до них пучкою. Макар знизував плечима, мов із жалю, й мурмотів з виглядом іронічної переваги:

— Бач, який невинний!

Він, а не син, цілував у шию молодих дівчат за плечима в жінки. Він зайшов надто далеко з одною молоденькою пралею, до якої Жан залицявся більш, ніж до інших. Батько відбив її в сина, вкрав, мало не видер з його обіймів. Старий волоцюга ще й пишався своїми успіхами в жінок.

Бувають чоловіки, що живуть на кошти своїх полюбовниць. Макар так само ганебно і так само зухвало жив на кошти своєї жінки та дітей. Він без усякого сорому грабував сім’ю і йшов десь частуватися, коли в хаті не лишалося й шага. Трактував їх він: дуже зарозуміло: повертаючись із кав’ярні, починав гірко сміятися зі злиднів, що визирали з кожного кутка; він заявляв, що обід нікудишній, що Жервеза дурна, а Жан ніколи не стане мужчиною. Цей егоїст з’їдав кращий шматок, затирав собі руки, курив повільно люльку, а тим часом бідні діти, знесилені втомою, засинали, схиливши голови на стіл. Так минали дні, безжурні й щасливі. Йому здавалося цілком природним, що його утримують, як дівицю, і він має змогу байдикувати та висиджувати в кав’ярні або гуляти годинами в холодку проспектом чи вулицею Майль. Кінець кінцем, не соромлячись, він почав розповідати синові про свої любовні пригоди, а той слухав, роззявивши рота, з голодними очима. Діти не ремствували: вони бачили, що мати — покірна прислужниця батька. Фіна, дужа жінка, що частувала чоловіка стусанами, коли вони обоє були п’яні, твереза тремтіла перед ним і дозволяла йому повновладно панувати в хаті. Ночами він крав мідяки, що вона заробляла вдень на базарі, а вона навіть не зважувалась одверто дорікати йому. Іноді, проївши всі гроші в домі за тиждень наперед, він ще й накидався на безталанну жінку, кричав, що вона дурна й не вміє звести кінці з кінцями, а Фіна з янгольською покірністю відповідала йому чистим голоском, таким несподіваним при її дебелості, що їй уже не двадцять років і що тепер стало дуже важко заробляти гроші. Щоб утішитися, вона купувала літр ганусівки, й увечері вони з дочкою розпивали її маленькими чарками, коли Антуан ішов до кав’ярні. Оце й була їхня втіха. Жан лягав спати, а обидві жінки сиділи за столом, наслухаючи, щоб заховати пляшку й чарки, коли зачують якийсь гомін. Коли Макар спізнявся, вони, п’ючи помаленьку, напивалися доп’яну. Очманілі, глядячи одна на одну з безглуздою усмішкою, мати й дочка буркотіли якусь нісенітницю. Рожеві плями виступали на Жервезиних щоках; її маленьке, лялькове личко, таке тонке п ніжне, набирало тоді щасливого виразу; і боляче було бачити, як ця квола, безкровна дівчинка, розпалена вином, з мокрим ротом, сміється ідіотичним сміхом п’янички. Фіна сиділа на стільці обважніла. Іноді вони забували наслухати або не мали більше сили сховати пляшку та чарки, коли на сходах чулися Антуанові кроки. Такими днями в Макарів зчинялася бійка. Жанові доводилося зіскакувати з ліжка, щоб розборонити матір і батька й покласти Жервезу, що інакше спала б на підлозі.

Усяка політична партія має своїх блазнів і своїх мерзотників. Антуан Макар, палаючи від заздрості і зненависті, мріючи про помсту всьому суспільству, вітав Республіку як щасливу еру, коли йому дозволено буде наповнити кишені за рахунок сусіди й навіть задушити цього сусіду, коли той виявлятиме незадоволення! Життя завсідника кав’ярень і читання газетних статей, що їх він не тямив, обернули його на крикуна, що проповідував найнесусвітніші політичні погляди. Треба побувати в провінції й послухати, як красномовствують по шинках такі злоріки, що кепсько перетравили прочитане, щоб уявити собі, до якої безглуздої дурості дійшов Макар. А що він був балакун, побував на військовій службі і взагалі здавався моторним хлопцем, то довірливі люди купчилися круг нього, дослухаючись до його мови. Хоча він і не очолював жодної партії, йому вдалося з’єднати навколо себе невеличку групу робітників, що приймали його заздру лютість за чесне й переконане обурення.

В лютневі дні Антуан сказав сам собі, що Пласан віднині належить йому, і, гуляючи вулицею, нахабно поглядав на дрібних крамарів, що перелякано стояли на порозі своїх крамниць; вигляд його ясно говорив: «Наш день надійшов, мої ягнятка, тепер ви у нас потанцюєте». Він став неймовірно зухвалий і так захопився ролею переможця й деспота, що перестав навіть платити в кав’ярні, а простак господар, який тремтів перед витріщеними Антуановими очима, не насмілювався подати йому рахунка. Важко полічити, скільки він випив філіжанок кави; іноді він запрошував приятелів і цілими годинами кричав, що народ умирає з голоду й що багатіїв треба змусити поділитися. Сам він не дав би прошакові