Зелені мартенси - Іоанна Ягелло

— Думай не про страх, а про те, що ти ще ніколи не помилявся. І сьогодні теж так буде. А якщо помилишся, то всміхнешся й імпровізуватимеш.

І цієї думки я тримаюся. А зрештою, доки ми сидимо за лаштунками, швидко переконуюся, що всі учасники дуже напружені. Дехто переляканий. Усе ж таки, сцена — це сцена.

Наш виступ у самому кінці, не найкращий варіант. Я б хотів швидше покінчити з цим. Але Опта каже, що завдяки цьому журі нас запам’ятає. Ну, це її думка, вона все, як завжди, сприймає крізь рожеві окуляри. Я почуваюся, мов налякана миша. Втішаю себе, що це шкільний конкурс. Може, хтось буде так само недолугий, як я.

Із-за куліс слухаємо інших виконавців. Усяке є. Але хай там як, а «Бітлз» ніхто не співає. Ми точно будемо оригінальні.

Цікаво, чи прийшли бабуся з Вікою. Вони збиралися. Бабуся вирішила взяти таксі й приїхати, аби я не сумував, що немає мами. Та коли я після обіду виходив на репетицію, бабуся ще не знала, чи почуватиметься достатньо добре. А я теж не хотів тиснути на неї. Може, і краще, що вона не побачить, як онук робить із себе ідіота…

Минуло понад годину, коли врешті настає наша черга. Мене трусить від нервів, а Опта вдає, наче її це взагалі не хвилює, хоч вона теж якось зблідла. Йде першою, зі своєю чорною гітарою, я дивлюся, чи вона точно не забула каподастр, але ні. За нею я, на цибатих, тремтячих ногах. Сподіваюся лише, що із залу не видно, як вони в мене тремтять. Починаємо. «Yesterday». Поки що все добре. Лунають навіть якісь оплески, а я витираю рукою чоло й дивлюся на глядачів. Є бабуся й Віка! А в іншому ряду бачу Оптиного тата. Граємо далі. Коли завершуємо третю пісню, оплески навіть цілком пристойні. І тоді стається щось несподіване. Ну, для мене. Я не очікував, ми взагалі про це не домовлялися. Опта каже:

— І на завершення, остання пісня.

«Матінко, яка пісня?!» — думаю. Адже ми більше нічого не готували.

— Я б хотіла присвятити її Феліксові за те, що він погодився виступити тут зі мною. І підтримував мене. Я сама її написала.

Знаю-знаю, що в цю мить колір мого обличчя достоту такий, як у бурякових крісел у залі. Сиджу, скам’янілий, біля піаніно, і не знаю, куди себе подіти. Зі мною в житті ще не траплялося нічого подібного! Опта починає.

Хоч і далеко, для мене ти

Насправді поруч майже.

Мокнеш в шкарпетках, дощ цебенить

І криком голосить павич.

А я помираю. Помираю від щастя. А коли закінчується перший куплет, я знаю, точніше думаю, що в мене вийде зіграти, мелодія простенька, мав би… просто кладу пальці на клавіші. І тут двері до залу відчиняються й заходить… так, звісно. Заходить, а радше вбігає, розкуйовджена і в пальто. Мама. Стає біля стіни.

Граю. Граю, наче в житті не робив нічого іншого, тільки був тут і слухав цю пісню. І якби я міг вибрати момент життя, у якому хотів би залишитися назавжди, примусити щось повторюватися знову й знову, майже, як ото фігурки Миколаїв за вітриною перед Різдвом продовжують без кінця роздавати подарунки, то саме в цьому моменті я б хотів залишитися. Сьомий Важливий Момент — я знаю, відчуваю, що ніколи в житті не зможу пережити нічого прекраснішого.

Ми залишаємо сцену, і щойно опиняємося за лаштунками, я кидаюся Опті на шию. Міцно притискаю її до себе й цілую, навіть не переймаючись, що хтось може сюди зайти, взагалі нічим не переймаючись. Врешті нам доводиться звідси вийти, я навіть забув про маму і про все, а треба ж піти привітатися. Розлучаємось на мить, я йду шукати своїх, а Опта — тата.

— Привіт, мамо, — кажу. — Я такий радий, що ти приїхала. Навіть не уявляєш, наскільки! Ми гадки не мали, що ти будеш!

— Я подзвонила додому, але ти вже був на репетиції. Бабуся сказала, що концерт на Ловіцькій. Я сподівалася встигнути. На щастя, ви виступали останні. Але ця пісня твоєї подруги… Чесне слово. — вона всміхається до мене й раптом дуже міцно обіймає. — Ну… це було щось.

— Пішли, познайомлю тебе з Оптою, — кажу. — Вона моя найкраща подруга.

— Подруга, — хихоче Віка. — Аякже. «Пригорни мене, пригорни мене й цілуй», — повторює вона слова пісні, і я знову червонію як рак.

— Віко! Припини, — осмикує її бабуся. — Я дуже пишаюся тобою, — каже вона мені. — Ти чудово грав. А особливо ту останню пісню. Зі справжнім почуттям.

— Я не репетирував. Це була імпровізація.

Раптом бачу, що поруч стоїть Опта з татом.

— Я казала, Феліксе, що найкраще імпровізувати. Я теж не планувала співати цю пісню. Тато переконував мене, та я соромилась.

— Зовсім дарма, дитинко, — каже бабуся. — Пісня чудова, у тебе талант. А таланту не варто соромитися.

Моя мама й Оптин тато нічого не кажуть, а я розумію, що вони ж незнайомі й уже відкриваю рота щось сказати, коли раптом дивлюся на них і дивуюся. Бо вони стоять, завмерши, і дивляться одне на одного.

— Мамо, познайомся…

— Ми знайомі, — каже тато Опти.

— Знайомі? — дивується Опта. — Тобто?

— Ми вчилися в одному класі.

— О Господи. Світ таки тісний! — вигукую зі сміхом. — Я нещодавно читав, що між будь-якою людиною у світі й другою не більше, ніж дві інші. Це означає, що я точно знаю когось, хто знає когось знайомого, наприклад, з Бараком Обамою.

Я нервово балакаю, бо бачу, що щось відбувається. Бо вони мовчать і продовжують дивитися одне на одного. Стає трохи ніяково. Чи якщо я через років п’ятнадцять-двадцять зустріну когось із однокласників, то теж заціпенію на п’ять хвилин і витріщатимусь? Дивно це. На щастя, чуємо, що зараз оголошуватимуть