Зелені мартенси - Іоанна Ягелло
Я сиджу, обійнявши Віку, поліцейський стоїть і дивиться, а продавець теж дивиться, але на годинник, мабуть, хоче зачинити крамницю. І раптом поліцейський отримує повідомлення.
— Ми його взяли, — усміхається він.
Через чверть години до крамниці з войовничою міною заходить Бабі, Опта поруч міцно підтримує її.
— Слухаю вас, — звертається вона до поліцейського. — Наскільки я розумію, тут моя онука, жива й здорова, і ми кудись повинні їхати, так?
— Потрібні свідчення. Її свідчення. Із нею має бути опікун.
— Я опікун. Поїхали вже, дитина мусить врешті колись лягти спати.
ВікаЯ пам’ятаю все, як один суцільний кошмар. А той поліцейський похвалив мене за сміливість і сказав, що я розумна. Завдяки мені його знайшли. Просто обшукали всі квартири й він там був. А з ним та дівчинка.
Я не знаю точно, що він із нею зробив, та, на щастя, вона була ще жива. Він тримав її там майже тиждень. Цікаво, що він хотів зробити зі мною й куди мене завести. Мабуть, вирішив, що для двох жертв квартира замала. Взагалі не хочу про це думати.
Всі кажуть, що мені дуже пощастило. І що ту він теж заманив, як мене. Не на борд, але запросив її на морозиво чи щось таке. І теж познайомився з нею на Фейсбуці.
Разом з тим, мені й не пощастило, бо коли я зробила селфі, він одразу побачив, що це біля озера в Морському оці, зрештою, він живе неподалік і просто під’їхав туди машиною. А коли виявив, що я сама, одразу вирішив діяти.
Борд і справді належав колись сестрі, яка з ним більше не живе й залишила його там на зберігання.
І коли я пожалілася на Фейсі, він зрозумів, що я б хотіла такий на день народження.
Не знаю, як я повелась на все це. Так легко повірити комусь, коли тобі говорять те, що хочеш почути, завжди здається, що це правда. Та й чому б я мала не довіряти комусь? Окрім того, це починалося як розвага, а закінчилось отак.
Та найкраще в цьому всьому, що коли ми вже повернулися додому й була майже дванадцята ночі, я отримала есемес від мами (поліція, на щастя, знайшла мій телефон): «Пізнувато, але щиро. Із днем народження, доню!» І тоді, бо ми ще не спали, ми зрозуміли, що навіть їй не повідомили, що сталося. Що ми взагалі забули про її існування! Я насамперед переймалася бабусею, такі походи й переживання не з її здоров’ям, та вона, ніби, досить непогано це витримала.
Ну, мама як про це все почула, ледь не зімліла! Фелікс усе їй розповів, я навіть не мала сил говорити. Ну, бо як таке розказувати?
Опті треба було повертатися додому, Фелікс пішов її провести, а я не могла заснути. І в піжамі почалапала до бабусі.
— Можна, я спатиму з тобою, Бабі? — попросила я.
А вона всміхнулася, і відхилила ковдру. Поруч із нею було так тепло, що я одразу пригорнулася й заснула мертвим сном.
ФеліксЙду з Оптою вулицею Пулавською. Уночі так дивно й гарно. Я люблю ніч. Іноді проїжджають автомобілі, але рідше, ніж удень. Повз нас саме проїхав запізнілий трамвай, мабуть, у депо. А мене раптом огортає ейфорія, що все добре закінчилося, що нам так пощастило. Це, напевно, завдяки Опті, бо вона така є. Немов притягує хороше. І коли ми вже доходимо до її будинку, мені зовсім не хочеться повертатися.
Сідаємо на лавочці, і я нерішуче обіймаю її.
— Ти не мерзнеш?
— Після таких переживань? Ну, що ти! — відповідає вона.
І сидимо так мовчки, слухаючи віддалений гомін машин.
— Дякую, що була поруч, — кажу. — Якби не ти, не знаю, чим би все закінчилося.
— І так би закінчилося добре, — сміється Опта. — Моя роль у цьому була мінімальна, це твоя сестра чудово впоралась.
— Ну, так, вона — так… Але якби не ти, я б, напевно, здурів, розумієш?
— Ну, якраз на цьому й полягає дружба, — відповідає вона, — щоб підтримувати одне одного.
Не знаю чому, але слово «дружба» завжди болісно врізається мені в мозок. Бо вже знаю, зрештою, давно вже знав, що для мене це щось значно більше, ніж просто дружба.
І це магічна мить, я знаю, що мушу сказати їй це зараз, а не колись потім, незалежно від того, як вона відреагує.
— Опто… — шепочу я, бо голосові зв’язки немов перестали мене слухатись, — для мене… це щось більше, ніж дружба.
Западає тиша.
— Справді? — питається.
— Справді. Бо я… здається… а точніше напевно кохаю тебе.
Знову тиша. Дивлюся на неї, а вона… Просто всміхається. Всміхається так гарно, як ніколи до цього, гарніше, ніж тоді, коли я вперше її побачив. І мені не лишається нічого іншого, окрім як поцілувати цю усмішку. Ми цілуємося, аж раптом починає сніжити. Опта на мить відривається від мене. На коротку мить.
— Поглянь, — каже. — Перший сніг.
Гадки не маю, котра година, коли повертаюся, стрибаючи від щастя на одній нозі по плитах тротуару. Знаю лише, що ми довго сиділи на тій лавці й цілувалися так, як я міг собі лише мріяти. І знаю, що завтра буде новий день, і ми виступатимемо на концерті, і що навіть якщо зіграємо дуже погано, це не важливо, бо я просто кохаю її. І що кожен наступний день буде найкращим днем у житті, навіть, якщо її саме не буде поруч. Бо вона просто є.