Спустошення - Любомир Андрійович Дереш
Гуров, високий, плечистий, робить паузу, і все так само дивно кліпаючи і смикаючи ротом, кахикаючи, оглядає слухачів, зсутулившись біля дошки.
— Деградация науки приводит к тому, что в мире возникают технологии. Технология уже не задается вопросом, как устроен мир на самом деле. Технологии — это то, что объясняет, как достичь определенной цели, не объясняя, в какой картине мира мы живем. «Как сделать это?» — вот вопрос технологий. Технологи принципиально вне-идеологичны. Но психоинженерия — это своего рода контр-технологии. Если обычные технологии уводят нас еще глубже от Истины в материю, то психоинженерия пробуждает в человеке как раз то звено, которое помогает человеку восстановить свою изначальную связь с реальностью. Поэтому на определенном этапе работы с сознанием человек начинает соприкасаться с этими высшими уровнями бытия, и вопрос метафизического самоопределения становится самым главным. Для этого мы даем гимназистам курс православной антропологии, чтобы некоторые явления не были превратно истолкованы.
Потому, як заняття у гімназії скінчилися, Федір вирішив заїхати до Карманова, поділитися враженнями. Карманов запропонував прогулятися на свіжому повітрі у ліс і для відпочинку постріляти трохи з лука.
— За часів Радянського союзу серед усіх цих лабораторій існувала цілковита секретність. Тобто кінцевої цілі усіх розробок не знав ніхто, цією інформацією володіли лише верхи, — доповів Федір, коли вони рушили вглиб хащів. — Існував якийсь засекречений проект, і він ділився на частини, розподілявся поміж окремими лабораторіями, тож кожен робив якусь частину, але цілісного уявлення не мав. Гуров теж не в курсі, для чого вони розробляли візуальні мови і для чого потрібні були ці їхні медитації. Вважалося, що це елемент космічної програми і знадобиться на випадок початку «Зоряних воєн». У американців існувала своя космічна програма — Стратегічна оборонна ініціатива...
— Так, це було за Рейгана, — ствердив Карманов.
— Потім, за Буша-старшого, її згорнули, тому що у Холодній війні вдалося виграти навіть не економічними засобами, а виключно силою культури — у Радянському союзі самі побачили, що живуть гірше за американців. Це і була перемога на рівні культури.
— Консцієнтальна атака, — зауважив Карманов. — Зрозумів, Могила. Їхні психоінженерні мови, гадаю, саме для того й розроблялися, щоб те покоління людей, яке виживе після точки синґулярності, змогло просуватися далі. Гуров далеко не такий простий, як хотів би здаватися.
— «Виживе»? Що ви маєте на увазі, кажучи «виживе»?
— Я маю на увазі те, що технологічний шок обов’язково буде. Сто відсотків. Шок майбутнього. Але не той шок, який уявляв Тоффлер. Це буде когнітивний шок. Шок не на рівні споживачів, які не дають собі ради з новими технологіями, а шок на рівні розробників, які не дають собі ради з власними новими відкриттями. Коли ми почнемо як слід входити у цей новий когнітивний світ, виявиться, що нові знання приходять з такою швидкістю, що у нас не вистачає термінів, аби їх усі покласифікувати. Нового буде так багато, що стане просто неможливо користуватися звичайною мовою, тож для опису цього нового будуть потрібні тисячі, сотні тисяч нових слів. Наразі ми просто не маємо термінів для тих нових явищ, які зустрінемо. Тому будуть потрібні їхні піктограми, про які ти розказуєш, щоб одразу передавати стани, одразу ніби показувати не описання реальності, а її маленьку копію, факсиміле. У нас дуже серйозні партнери, Могило. Не в нас одних є великі амбіції на цей світ.
* * *
Уранці прокидаюся, щоб повторити щоденну вправу: я ходжу по своєму уявному будинку на грецькому острові — вже придумав для нього назву: Кайрос, що означає — «щаслива мить», або вдалий збіг обставин. У будинку з’являються все нові деталі. Я бачу полотна розміром метр на півтора, на яких Смирна малює яскраві, експресіоністські картини. Бачу червоні морські корали, підвішані на латунній клямці вікна в майстерні Смирни і непокриті вапном грубі стіни з каменю, стару глиняну попільничку, уламки амфор і мармуру, викопаного у нас в саду, акуратно відмитого і складеного вздовж стіни живописною шеренгою. Бачу скляне різнокольорове намисто, нанизане на нитки, які слугують тут дверима між коридором і кухнею. Торкаюся стін, вбираю в себе цей затінок і тишу, шелест оливкових дерев у саду, запах щойно политої землі, що лине з відчиненого вікна, легкий вітерець, що вітрилом надуває тюль на вікні, приносячи знадвору приведену в рухому форму спеку. На кухні чую аромат якогось пирога: схоже, що це листковий пиріг зі шпинатом і бринзою, і я відчуваю, що духовка ще гаряча, пиріг іще не спікся, а тільки допікається. Далі я під палючим полуденним сонцем проходжуся від дому до мису, дорога туди погана, кам’яниста, однак саме така мені подобається найбільше, щоб від неї віяло дикістю і легким запустінням. Я заглядаю на маяк, де у мене бібліотека і робочий кабінет. Піднявшись гвинтовою драбиною на третій поверх, можна потрапити у майстерню, в якій я творю. Простий дерев’яний стіл, чистий папір, ручки, олівці, кнопки. Під стіною — телескоп. На шафі — компас, глобус, кілька біноклів, невелика колекція луп із різною силою збільшення. Невеличка колекція засушених голкошкірих на полиці з книжками. Тут я читаю, курю люльку, роблю нотатки. Тут моє місце тиші, куди ніхто сторонній не проникає. Тут я можу думати і споглядати. Іноді тут можна заночувати, якщо бажання побути самому надто сильне. Звідси видно море, видно будинок, ліси і далі, зовсім далеко — луги, де пасуться корови і вівці. Вони не належать нікому, ми тримаємо їх тут просто так, для краси. Однак особливо величний краєвид відкривається якщо піднятися на саму гору, де стоїть ліхтар в обрамленні двометрових лінз Френеля, що ночами на кілометри пускає снопи світла у безпросвітну морську темряву. Звідти видно, де закінчуються білими крайками пляжу зелені килими пасовищ, розкиданих по пагорбах, схожих на недбало кинуту хламиду велетня, видно кисло-блакитні прибережні мілини і фіолетові западини, де мешкають мурени і починається справжня глибина, видно рівну лінію моря на горизонті і схоже на бездонний бірюзовий колодязь, спінене хмарами небо.
Я виходжу на пірс, щоб зблизька роздивитися свою білосніжну яхту — вона жіночого роду, її звати «Еос». Поруч, на лазурних хвилях, б’ється пришвартований до паль катер: зранку на цей пірс припливає моторний човен з людиною, яка привозить нам харчі — свіжий хліб, овочі, зелень, бринзу, цитрини, оливки і морепродукти. А іноді буває, що я сам сідаю у катер і пливу у найближче село, щоб закупити на ринку все необхідне: борошно, крупи і консерви, оливу, мед, прянощі, щось особливе на вечір — купити живого ще ската
