Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко

з малою, пожити в них у хаті. Анні доконче залежало на то-

му, аби не відпустити чоловіка самого.

— Оплата погодинна? — Кароліна взяла діловий тон.

— Так, — зраділа Анна. — Плюс бонус за форс-мажор і за

те, що доведеться готувати супи. Другі страви розкладені на

порції, лежать у морозильнику.

На новину про чергування тривалістю у п’ять діб Олег від-

реагував досить стримано. Пожартував, що приходитиме до

дівчат на побачення у Стрийський парк. Кароліна чула голос

Сашуні, він теж з кимось розмовляв по телефону.

— Що робиш? — запитала Кароліна.

— Сашуня показує мені старі фото тих будинків на Глібо-

ва, де ми були, пам’ятаєш? Віллу Цибульського та інше.

Кароліна замислилась, тоді зателефонувала до Гєнека, лед-

ве знайшовши у своєму довіднику його телефон.

Гєнек зрадів:

160

— Ідемо?

— Ідемо, але не сьогодні. Я залишаюсь тут на п’ять діб.

— Шкода, — сказав Гєнек. — Добре, хоч на Новий рік бу-

деш вдома.

Забула про Новий рік! Жодного передчуття свята, самі ро-

бочі будні. Щойно починався листопад, і от вже грудень до-

бігає кінця, сірий та морозний. Хоч би сніг випав, створив

ілюзію казки!

Леся вередувала весь час, поки Анна збирала валізу, вимор-

дувала матір так, що та нагримала на доньку, а потім просила

в неї вибачення і обіймала. А згодом вони ще раз посварилися

вже на порозі. Поцілувавшись, розійшлись — одна роздрато-

вана й накручена, друга — принишкла, шморгаючи носом.

Щойно за Анною зачинилися двері, малу немов підмінили.

Вона витерла сльози і жваво запитала:

— Яку сьогодні виставу показуємо?..

Нагодувати малу було нескладно — у морозилці і справді

лежали підписані пакунки, загорнуті в харчову плівку чи

фольгу. «Лесі — котлети», «Лесі — пельмені», «Лесі — налис-

ники». На кожному — уточнення, щоб Кароліна все зрозумі-

ла як слід.

З прогулянки повертались з повними руками вологих ши-

шок — саме шишки, вирішили в парку, будуть сьогодні акто-

рами в домашньому театрі. Знайшли Грубасика, Мацюньку,

Чубатика та купку інших акторів. Залишалось скласти для

них історію. Вигадували її разом, йдучи з крамниці, де Каро-

ліна купила продукти для себе: пакет вівсянки, хліб, масло, пачку кави, яблука.

Мала, натомість, намагалась нагодувати Кароліну своїми

стравами, ділилась з нею тим, що було на її тарілці.

— Їж! — наполягала. — Чого я маю сама їсти? А я теж хо-

чу хліба з маслом. Дай мені хліба з маслом!

Доводилось у ці дні лягати рано, заледве вклавши малу

в ліжко. Постійне перебування з дитиною попри все втомлю-

161

вало, забирало всі сили. Здавалося — голову до подушки і од-

разу засне, а сон не йшов. Уявляла собі, як цієї хвилини перед

великими екранами, у кінотеатрах, у м’яких кріслах сидять

люди. Регочуть, шурхотять попкорном, п’ють щось смачне, шкідливе. Або танцюють у нічних клубах, музика гримить, білі порошини у світлі лазерного променя сяють штучними

світлячками на темному одязі. Люди нахиляють голови одне

до одного, щоб чути слова. Актори студентського театру ре-

петирують свою п’єсу, ще й не розходились, бо куди в такий

дитячий час?

А що в неї зараз? І що чекає попереду?

Вечір наповнюється гіркотою. Самотою і німотою. Глуха

тиша стоїть навколо, ніби вибило звук.

Малій щось наснилося, вона різко схлипнула, втягла пові-

тря уві сні та з повільним тривалим звуком «у-уууу» випус-

тила його, поплямкавши губами. Маленька товаришка зі

спільних ігор, вона нагадувала їй Крісту, а іноді — Амалію.

Які вистави вони могли б ставити разом, учотирьох, і навіть

малій Амалії діставалися б ролі другого плану, бо вона вже

велика, їй два з половиною роки. Вона скучила за дівчатами, і за братом, і за Мариною. Цієї хвилини вона сумувала за Ки-

євом, за Оболонню, Дніпром…

* * *

На Лесиному малюнку — рядочок шишкових чоловічків на

синій сцені. Можна пізнати Грубасика, Мацюньку, Чубатика, і в усіх руки-ноги, як прутики. Леся вибігла до Кароліни, тиць-

нула до рук своє творіння — тримай, ось що сьогодні малю-

вали акварельними фарбами.

— Вільна інтерпретація заданої теми, — усміхнулась до Ка-

роліни викладачка малювання. — Завдання було — своя кім-

ната. Леся намалювала театр.

Вона сподобалась Кароліні, ця юна викладачка з синьою

фарбою на вказівному пальці та під носом.

162

— Це справді Лесина кімната, — сказала Кароліна. — Ми

там натягуємо синє простирадло між двома кріслами і пока-

зуємо вистави.

Вийшли зі студії просто в сонячний зимовий день, тільки

без снігу. Лесі сподобалась тема «своя кімната», вона розпи-

тувала Кароліну, як виглядає її кімната, і слухала, привідкрив-

ши рота, про старий п’єц з кахлями із стручками та вусика-

ми зеленого горошку, про високі вікна з мідними ручками, про другий поверх кімнати, куди можна піднятись дев’ятьма

дерев’яними сходинками, спираючись на гладке поруччя.

— Я хочу побачити твою кімнату, — Леся зупинилась по-

серед тротуару, вивільнила долоньку з руки Кароліни. Вона

вперто не надягала рукавичок, і Кароліна вела її то за одну, то

за другу ручку, щоб вони не змерзли.

— Ну-у… — замислилась Кароліна. Дівчинка не зводила

з неї очей. — Думаю, це можна влаштувати!

І вони змінили маршрут.

Усі мешканці квартири, були вдома, окрім Гєнека.

— Тато! — Леся помахала рукою, побачивши Олега. Ото

вже мала артистка. Серед незнайомих дорослих Леся спочат-

ку трималася ближче до Кароліни, а потім побачила Мураню, і від її скутості не залишилося й сліду. Вилізла на другий по-

верх у кімнаті Кароліни та Олега, лягла нагорі, підперши об-

личчя кулачками, спостерігала кілька хвилин за життям ву-

лиці. У неї вдома вікна виходили на тиху припаркову алею, а тут внизу торохкотіли трамваї, на підвіконня сідали голу-

би. Олег насипав їм хлібних крихт, вони крутили сизими го-

ловами, заглядали до кімнати.

— Я тут залишуся з вами сьогодні, — вирішила дівчинка.

Кароліна не сперечалась, знаючи, що години через дві Ле-

ся натішиться новими враженнями і без пручання повернеть-

ся додому.

— Пограймо в якусь жахалку! — запропонувала дівчин-

ка. — Але у смішну жахалку. Добре?

163

Леся ховалась у подушки нагорі, а Кароліна повільно йшла

сходами, голосно озвучуючи свої кроки: туп!.. туп!.. туп!..

туп!..

Мала верещала від задоволення. Влучала в «привида» ма-

ленькою подушкою і привид опинявся внизу зі страшним

«гуркотом». Кароліна не сподівалася від себе такого вміння

імітувати суміш звуків каменепаду