Шлях Срібного Яструба - Дмитро Білий
Орія заспокійливо поклала долоню на голову коня, який намагався підвестися. Напруження зростало. І ось вже коли дівчина вирішила вскочити на коня й майнути подалі від цього відчуття небезпеки, вона ясно побачила, як з переліску над берегом річки виїхали декілька вершників. Вершники зупинили коней, уважно роздивляючись навкруги. Нарешті один з них підняв руку, і довга вервечка вершників почала виїжджати з переліску. Орія здогадалася, що вони довгий час, ховаючись від зайвого ока, просувалися понад берегом ріки і тільки зараз наважилися виїхати на відкритий простір.
Орія нарахувала вже шість десятків загадкових вершників, але все нові й нові з’являлися поміж дерев. Невдовзі довга вервечка чорних вершників розтягнулася вздовж широкого лугу, немов на зеленій траві з’явився довгий чорний шрам. Орія придивилася уважніше й здригнулася — біля копит вершників бігли великі сірі пси. Зазвичай бувало, коли воїни виїжджали на свою виправу, то собаки, які жили при їх поселеннях чи таборах, довго бігли за своїми хазяями. Але ці пси здавалися якимись незвичайними. Вони не гавкали, не бігли безладними зграями по полю. Хижо піднявши пащі до неба, собаки розбігалися великим півколом перед вершниками, немовби якийсь хижий і потворний велетень розкрив перед собою руки, ловлячи все живе на своєму шляху. Орія не могла повірити своїм очам. І ці моторошні пси, і ці вершники несли в собі смертельну загрозу. Зазвичай і скіфи, і алани, і готи, навіть вирушивши у похід, їхали степом, розсипавшись великою смугою, весело перегукуючись між собою.
Але ці невідомі вершники пересувалися у повній мовчанці, і в їх рухах відчувалася моторошна і нелюдська злагодженість.
Орія ще вище піднялася, намагаючись уважніше роздивитися чорних вершників. Раптова здогадка блимнула в її голові. «Чорні вершники-мерці!» — здогадалася вона. Але вершники-мерці з’являлися тільки вночі, ці ж їхали вдень, не лякаючись яскравих сонячних променів. Собаки вже бігли широким півколом, наближаючись до місця, де переховувалась Орія. І тут дівчина згадала розповіді про болотяних псів, які живуть серед очерету в болотах, що тягнуться вздовж плавень. Казали, що болотяні пси можуть перекидатися в людей — жорстоких і безжальних вбивць. Можливо, сила Гістаса збільшилася настільки, що він зміг підкорити собі й цих болотяних потвор із довгими іклами і потойбічною люттю?
Вершники прямували якраз до того місця, де переховувалася Орія, і шлях їх лежав саме до могили Анахарсія…
Орія зрозуміла, що очікувати далі немає сенсу. Поки що до вершників-мерців залишалася досить значна відстань і ще була можливість непомітно від’їхати вздовж пагорбу, ухилившись від чорного загону. Але тоді вершники-мерці могли б зненацька напасти на скіфів, які залишалися з Атеєм на Кургані Анахарсія!
Орія довго не вагалася. Вона вскочила на свого коня і, пригнувшись до його шиї, стрілою помчалася по полю. Вітер вдарив їй в обличчя. Зчепивши зуби, Орія щосили колотила п’ятами по боках свого скакуна, який і так летів, обганяючи вітер. Дівчина чекала почути позаду крики й свист гонитви, але чула тільки, як щосили колотиться серце, і гулкий тупіт копит свого коня. Коли Орія наважилася озирнутися, то побачила, що декілька чорних вершників гонять своїх коней на відстані одного лету стріли. Їх болотяні пси летіли попереду, ледь торкаючись лапами землі. У розкритих пащах моторошно блимали вискалені довгі ікла. Орії стало страшно — гонитва наближалася мовчки й невідхильно, як сама смерть.
Дівчина вихопила лук і вистрілила. Один із псів, який біг попереду, закрутився по землі, наскрізь пронизаний стрілою. Дівчина побачила, як він перекинувся на спину і раптом перетворився на… чоловіка в сірому подряпаному вбранні, залишившись нерухомо лежати серед ковил. Але чорні вершники не стріляли: розтягнувшись широким півколом, вони заганяли Орію до глибокого байраку, дерева якого зеленіли попереду. Дівчина розуміла, що між деревами її кінь не зможе бігти так швидко й болотяні пси швидко наздоженуть її там.
За яром відкривався широкий луг і пагорб, за яким вже мала бути Могила Анахарсія. У Орії з’явилася надія на порятунок. Вона спрямувала свого коня в обхід яру, озирнулась і пустила ще декілька стріл у переслідувачів. Здавалося, гонитва трохи відстає. Відстань між Орією і вершниками-мерцями поступово почала збільшуватися.
Орія радісно вигукнула:
— Залишайтеся у своїх могилах, потвори!
Вона порівнялася з яром і погнала коня вздовж його краю. Ще трохи, і ось вже вона вирветься на рятівний луг. Раптом попереду вона побачила ще декілька вершників, які раптово вихопились з яру й погнали своїх коней їй навперейми. В руках вони тримали довгі списи, біля наконечників яких тріпотіли яскравим рудим полум’ям лисячі хвости.
Орія із жахом побачила воїтельниць Матері-Лисиці. Зо два десятки вершниць мчали їй назустріч, замикаючи смертельне коло.
Орія стримала свого коня й безпорадно закрутилася на місці, затравлено озираючись у пошуках шляху для порятунку.
Позаду, перекриваючи шлях до втечі, широким півколом наближалися вершники-мерці. Їх пси хижо вишкірили свої пащі.
Попереду до Орії наближалися її колишні посестри, а тепер смертельні вороги з клану Матері-Лисиці. Орія побачила Променею, Томіриду і Лаену, які не поспішаючи прямували до неї.
У відчаї Орія вихопила свій меч, готуючись прийняти останній бій.
Томірида і Лаена, спрямувавши свої списи на Орію, погнали чвалом своїх коней.
Орія ледь змогла ухилитися від списа Томіриди й встигла відбити удар Лаени. Спалахнула блискавична сутичка. Лаена й Томірида запекло атакували Орію. Не маючи щита, тільки завдяки своєї спритності, Орія ледь-ледь встигала відбиватися від двох воїтельок.
Чорні вершники зупинили своїх коней, спостерігаючи за відчайдушним боєм. Їх пси застигли, готові в будь-яку мить кинутися вперед.
Тим часом Лаені вдалося вдарити Орію держаком списа по правиці. Меч дівчини, брязнувши, впав на землю. Орія схопилася за кинджал, але спис Томіриди вперся їй у груди.
— Променеє, пам’ятай про обіцянку, яку ти дала Гістасу! — раптом прохрипів один з чорних вершників, обличчя якого було закрито високим шоломом із
