Шлях Срібного Яструба - Дмитро Білий
Шереги воїнів вибухнули водночас бойовими закликами:
— Бій!
— Війна!
— Смерть!
— Агов!
Отан підняв руку. Вигуки поступово стихли.
— Сьогодні до нас прибули два посланця — від готського конунга Ерманаріха і аланського царя Сая, — промовив Отан, — і за нашим військовим звичаєм ми повинні їх вислухати.
— Згода! — пронеслося між рядами.
У середину кола вийшло двоє воїнів. Перший, у косматій ведмежій шкірі, накинутій на плечі, у тяжкому шоломі з довгими рогами, був кремезним готом. На плечах він тримав бойову сокиру з широким подвійним лезом. У ньому Атей відразу впізнав Атаульфа Криваву Сокиру. Другим був стрункий, широкоплечий алан у лускатому панцирі. Посланці поклонилися Отану й решті воїнів.
— Великі воїни Срібного Яструба! — почав першим гот. — Я ярл[26] Атаульф Кривава Сокира, за дорученням конунга Ерманаріха мав честь прийти до вашого Великого Кола. Дійсно, нема більшої честі для воїна, ніж опинитися серед таких славних звитяжців. Ми, готи, завжди поважали й цінували справжню воїнську звитягу, а ваша слава лунає по всім усюдам. Але часи змінилися, і прийшов час, коли вам прийдеться зробити вибір — або прийняти наш Закон і стати рівноправними побратимами рейдготів, або ж схрестити зброю з нами, як це завжди водилося між рівними народами, якщо виникала нерозв’язна мирним шляхом суперечка.
За цими словами Атаульф кинув собі під ноги свою грізну бойову сокиру.
— Ми ще подивимося, чия зброя міцніша! — вигукнув Астаг.
Скіфські воїни підхопили його слова гучними бойовими закликами.
Отан підняв руку, і знову запала тиша. Тепер у коло вийшов алан:
— Я, алан Індоксай, посланець царя аланів Сая! Вітаю вас і схиляю голову перед славетними воїнами Срібного Яструба і тобою, славетний вождю Отане. Конунг рейдготів і наш цар заключили між собою вічний мир і союз. Настав час примирити всі народи, які зібралися у Великому Степу, покласти край ворожнечі і об’єднати наші сили. Тоді ні Рим, ні Парфія не встоять перед нашими вершниками. Жоден володар у світі не зможе протистояти тій силі, яка народжується зараз на берегах Борисфену. Але ви залишаєтесь осторонь, тримаючись за померклу славу свого народу. Обирайте — або ви приймете звичай гото-аланів, або ж нам прийдеться зійтися у битві. І нехай боги вирішать нашу суперечку. Але пам’ятайте, що проти кожного воїна Срібного Яструба ми зможемо виставити не менше двох десятків наших воїнів… А тепер нехай ваша поважна рада визначить, чи прийняти наш виклик, чи змиритися.
На такі зухвалі речі скіфи знов відповіли обуреними вигуками й зблиском своєї зброї. Втім, Отан залишався нерухомим. Вождь схилив голову і промовив, звертаючись до посланців:
— У кожного з народів є свій Закон і свій звичай, але всі народи, що живуть у Великому Степу, дотримуються єдиного Закону — Закону Військової честі. Тому ми вдячні вам за ваші відверті промови і за ваш виклик, який ви виголосили, як і лічить воїнам, що прямо дивляться в обличчя життя і смерті. Тепер ви можете залишити наше Коло і зачекати на нашу відповідь.
Посланці поклонилися й вийшли з Кола.
— А тепер вислухаємо наших старійшин! — оголосив Отан.
— Я, сколот Тір, син вождя Сайтоферна! — на середину кола вийшов сивобородий воїн, — ви всі знаєте мене. Жодна битва, жодна сутичка у нашому степу за останні шістдесят років не минула без зблиску мого акінаку. Тепер нам загрожує велика війна. Хіба колись скіфи уникали війни? Хіба не полягли колись від наших стріл і списів над берегами Борисфену могутні армії персидького царя Дарія і македонця Зопіріона? Чи зможемо ми скласти свою зброю перед зайдами — готами у ведмежих шкірах і сарматами, якими керують жінки?
— Ні! Ніколи! — ревонули ряди скіфських воїнів.
Старійшина Тір поклонився і відійшов, звільняючи місце для наступного промовця — сивого старця, постава якого, проте, видавала довгий бойовий досвід і приховану міць.
— Тепер скажу я — старійшина Скін, син Савлія з роду меланхленів! — проголосив він, — жоден народ не володарював так довго у степах над Борисфеном, як ми, скіфи. Чому це так сталося? Тому що ми, окрім військової звитяги, змогли завжди зберігати ту мудрість, яку заповідали наші предки. А мудрість — це сила, яка може подолати всі перешкоди і перемогти будь-яку зброю. Зараз перед нами вибір — мир чи війна…
— Війна! Війна! — залунало між скіфами.
— Так, ви палаєте вогнем військового завзяття, — спокійно продовжив Скін, — здається, що нам можна втратити життя й полягти зі славою, але що тоді залишиться після нас? Хіба що декілька готських чи аланських пісень, в яких вони будуть оспівувати перемогу над нами? А може, краще увійти до готсько-аланського союзу й прищепити йому нашу скіфську мудрість?
Далі виступали інші старійшини. Одні промовляли на користь війни, а інші пропонували замирення з готами й аланами. Виходило так, що думки старійшин розділилися порівну.
Після того як виступив останній старійшина, запала мовчанка.
Але вона продовжувалася недовго. Воїни почали обговорювати між собою промови старійшин. Поступово почали спалахувати суперечки. Одні кричали про те, що треба негайно розпочинати війну, другі не менш запально отстоювали мир. Де-не-де вже зблиснули леза акінаків. Гул над шерегами воїнів зростав. Отан спокійно споглядав на веремію, яка зчинилася між скіфами.
Коли суперечки ось-ось могли спалахнути братовбивчою різаниною, Отан вийшов у середину кола.
— Браття мої, — пролунав його спокійний голос, — Сини Срібного Яструба! Я хочу розповісти вам про один народ, який жив у цих степах і від якого залишилися тільки подекуди кам’яні фігури поміж ковилами і малюнки на грецьких амфорах…
Голос Отана справив навдивовижу заспокійливий вплив на скіфів.
— Цей народ звався кіммерійцями, — продовжив Отан, коли воїни заспокоїлись, — і одна тільки поява їх вершників вселяла у серця ворогів безтямний жах. Але коли ми, скіфи, заявили про те, що відтепер наш народ буде панувати у степах над Борисфеном, кіммерійці розділилися на дві частини. Одні бажали війни, а інші прагнули мира з нами. І тоді прихильники мира і прихильники війни зійшлися між собою у безжальній битві, яка завершилася тим, що більшість кіммерійців загинула, а решта розсіялась по усій Ойкумені. З тих часів слід по кіммерійцях зник. Чи хочемо ми такої долі?
— Ні! — прокотилося між рядами воїнів.
— Дійсно, не
