Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко
— Я гадала, що настали небезпечні часи, тому наказала забрати Томасика з Кисилина. Краще, щоб тепер ми всі разом зібралися, ніж він у школі, а ми тут без нього.
Саме на таке пояснення Юрій і сподівався.
— Батьку, я…
Було очевидно, що хлопчину збентежило прохолодне ставлення тата.
— Не будьте настільки вже суворим до свого любого синочка, — нарешті не втерпіла Ельжбета. Юрій розумів, що дружина має рацію. Звісно, Томасик вже не маленький хлопчик, тому Немирич намагався поводитись із сином, як з дорослим. Проте дитина — це все ж таки дитина…
— Ну що ж, підійди, — мовив він значно м’якше. Опустивши очі додолу, Томасик наблизився до батька, вони нарешті обійнялись. Потім Немирич попрямував у глиб ошатного будинку, дружина у супроводі покоївки й син пішли за ним. Челядники розійшлися у справах, включаючи служниць із маленькою Барбарою. Всі без зайвих настанов розуміли: якщо за нинішньої ситуації їхній пан повернувся після терміново скликаного сейму, він говоритиме насамперед із сім’єю, а вже потім і з рештою. Тільки літній Самійло на правах одного з найстаріших челядників родини Немиричів пішов за ними й у найбільш недоречний момент спитав:
— То що накажете, пане, подавати обід чи як?..
— Згодом, Самійло. Зараз обідати невчасно.
Челядник пішов геть, подумки дивуючись, з якого це дива обід може бути невчасним. Юрій же привів усіх до вітальні, власноруч причинив двері, попередньо перевіривши, чи не пішов за ними той-таки Самійло. І тільки після того звернувся до сина ласкаво:
— Томасику, любий мій, вибач, що на людях я змушений виявляти до тебе суворість. Просто ти колись успадкуєш всю мою маєтність, тому не маєш демонструвати перед чужими очима слабкість. Тоді як сьогодні…
Тепер він звернувся до Ельжбети:
— Серденько моє! Чудово розумію жіноче прагнення зібрати родину разом у скрутний час. Проте ситуація не настільки загрозлива, щоб відривати нашого Томасика від навчання у Кисилині.
— Але ж!..
— Ельжбето, кохання моє! Можу лише ще раз повторити вам: ситуація аж ніяк не загрозлива. Ну хіба раніше не бувало козацьких бунтів?!
— Але мені чомусь лячно, дуже лячно!..
— Ельжбето, кохання моє! Припиніть це, прошу.
— Гаразд, як скажете.
Дружина закусила губу і відвернулася. Ясна річ, переляк і відчуття небезпеки нікуди не поділися, проте собою вона оволоділа. Ну, нехай хоч би так…
— А ти, Томасику? Чи зрозумів мене?
— Так, батьку, зрозумів.
— От і добре. А тепер, коли вам усе зрозуміло, ще раз запевняю: все буде добре, все владнається вже найближчим часом.
— Щось мені підказує…
— Ельжбето! Знов?..
Дружина вмить замовкла. Юрій подивився на неї з докором. Що з нею сталося, справді?! Що за дурниці їй віщує оте жіноче серце?! Тільки-но пообіцяла припинити безглузду істерику — і ось, будь ласка, знов!
— Ельжбето, люба моя, ще раз закликаю вас до спокою й розсудливості. Ну справді, нічого страшного не сталося! Ну почубилися Богдан Хмельницький і Даніель Чаплинський. Ну втік один з них на Запорозьку Січ. Ну почав розсилати звідти листи й відозви скрізь і всюди. Повторюю: щось подібне ставалося вже десятки разів! І щоразу все вирішувалось на краще. Вирішиться й тепер.
Немирич замовк, перевіряючи, яке враження справили його слова на дружину. Ельжбета ж навіть тепер не подивилась чоловікові прямо в очі. Отже, все ще не вірить. Ох уже ці жінки з їхніми жіночими серцями й дурними передчуттями!..
— Сейм постановив вислати на розгром бунтівника Хмельницького тридцять тисяч добірних вояків.
— Тридцять тисяч! Овва!..
Це Томасик вигукнув, не приховуючи захвату. От в чому полягає різниця між чоловіком і жінкою: він ще хлопчик неповнолітній, проте розуміє незбориму силу тридцятитисячного воїнства. Тоді як доросла жінка на подібні речі не реагує зовсім.
— Так, синочку, тридцять тисяч. І поведуть їх у бій наші найкращі полководці: великий гетьман Потоцький та польний гетьман коронний Калиновський.
— Ух ти!!! Це ж чудово!..
— Ще б пак, синочку, ще б пак! Перед такою силою ніхто не встоїть.
— А ви?..
Тепер Ельжбета нарешті дивилась невідривно в очі чоловікові.
— Серце моє, ви про що?
Він і справді не зрозумів запитання дружини.
— Ви що робитимете?
— Те, що й належить у подібній ситуації: збиратиму посполите рушіння[31] у Київському й Волинському воєводствах.
— Тобто вже зараз…
— Ні-ні, Ельжбето, ви не зрозуміли. Воювати зараз у перших лавах я не піду. Ті тридцять тисяч, про
