Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко

Коли Томасикові виповнилося три роки, Ельжбета носила під серцем друге дитя. Численні тіточки й повитухи вважали, що народиться дівчинка. Юрій був несказанно щасливим. Справді, точно в передбачений строк народилася дочка, яку на честь матері Ельжбетиної нарекли Барбарою. Це було ще одне миле чарівне янголятко, надзвичайно схоже на батька: ті ж очі, те саме світле волосся, невеличкий носик і соковиті червоненькі губки.

Томасик зростав швидко. У п’ять років він виглядав на сім, був струнким і витонченим, демонстрував сміливість і великодушність, мав ясну посмішку і приємний голос. А на додачу до цих чеснот любив, поважав батька і щиро захоплювався ним. Розмовляючи із сином, Юрій мимоволі хвилювався, а його очі починали сяяти.

Можливо, від батька синок успадкував інтерес до політики. Якось під час бесіди з дорослими на провокаційне запитання когось із гостей Томасик доволі емоційно висловився на адресу польського сейму, чим усіх насмішив. Виглядало це справді кумедно, тому що хлопчик говорив дуже запально і переконливо, заклавши рученята за спину і намагаючись зобразити на личку суддівську суворість. Усі довго реготали, називаючи хлопчика республіканцем. А п’ятирічне маля, витримавши багатозначну паузу, раптом виправило дорослих:

— Я не республіканець, я демократ.

Іншим разом батько взяв Томасика на збори «польських братів» до Кисилина. Багато одновірців запам’ятали Юрія саме таким — щасливим, з надзвичайно гарненьким хлопчиком на плечі, який щось захоплено викрикував і розмахував маленьким капелюшком.

Незабаром після тих зборів (Томасикові на той час вже пішов шостий рік) хлопчика віддали вчитися до кисилинської школи. Вчився Томасик захоплено й дуже успішно, а завдяки харизмі, успадкованій від батька, невдовзі став найкращим учнем, справжньою гордістю й душею всієї школи.

Після смерті в 1632 році Сигізмунда ІІІ Вази до влади прийшов його син — Владислав ІV Ваза, людина вільнодумна і толерантна. Проте обмежена сеймом королівська влада не могла зупинити підступних витівок католиків.

Юрій дедалі ясніше відчував безкарність релігійної більшості, хоча захищав одновірців, де тільки міг. Зокрема, у 1636 році київська шляхта обрала його на посаду помічника судді Коронного трибуналу[27] в Любліні. Саме перебуваючи на цій посаді, Немирич головував на теологічному диспуті між Кшиштофом Любинецьким та єзуїтом Каспером Дружбицьким.

Проте католики повільно, але невідворотно брали гору. Зокрема, в 1638 році рішенням сейму була закрита аріянська Раківська академія, у якій свого часу навчався Немирич. Сталося це через те, що католики взяли за моду встановлювати на територіях, що належали релігійним меншостям, свої пам’ятники чи хрести, провокуючи інакомислячих на релігійні безлади. Те саме сталося і в Ракові… Відродити академію на законному місці не вдалося, тоді захисники социніянства домоглися її перенесення в Кисилин, що на Західній Волині.

Але плани Немирича були значно масштабніши: на кременчуцькій землі він намагався створити ціле аріянське князівство із центром у Кобиляках, щоб переслідувані одновірці-социніяни знаходили на цих землях прихисток. Сюди він запросив, зокрема, свого давнього товариша по закордонній освітній поїздці — Андрія Вишоватого, який мав би проповідувати релігійно-етичне вчення, засноване його мудрим предком[28]. Але для здійснення цих намірів необхідно було займати вагому державну посаду… На жаль, на той час всі посади в Королівстві Польському були зайняті, що розбивало вщент усі плани Немирича.

Аж раптом в 1640 році помер київський підкоморій[29] Філон Воронич. Здавалося, що підібрати гідну людину на посаду підкоморія буде нескладно. Справді, хіба мало достойників проживало в Київському воєводстві, хіба ні з кого було вибрати?! Однак справа застопорилася найнесподіванішим чином: виявилося, що найкращим із кращих кандидатів на посаду був спадкоємець магнатського роду Немиричів — Юрій. По-перше, у самому воєводстві (і навіть далеко за його межами) він мав безумовний авторитет. По-друге, його батько — Стефан Немирич обіймав посаду київського підкоморія саме до Філона Воронича. Пам’ятаючи про батька, жителі воєводства небезпідставно очікували, що син виявиться гідним його слави послідовником.

Тож Юрія Немирича мали б неодмінно затвердити на посаді київського підкоморія?.. В жодному разі!!! Адже він належав до «польських братів» — отже, аріянин не може обіймати настільки дохідну й шановану посаду…

Таким чином, склалася парадоксальна ситуація: Юрій був кращим від решти кандидатів в усьому, окрім одного-єдиного недоліка… який переважував решту його чеснот. От якби знайти таку людину, як Юрій Немирич… але тільки щоб був католиком!..

Почали пропонувати інші кандидатури. Та в міру їхнього висування підсилювалися чвари між прихильниками різних кандидатів. Одні не дійшли розумом, інші — чесністю й порядністю, треті — шляхетністю роду, четверті — багатством. Кожного кандидата порівнювали з усіма іншими, а всіх разом — із Юрієм Немиричем. І щоразу впевнювалися, що Немирич все ж таки кращий кожного взятого окремо й усіх скопом.

Суперечки все тривали, а справа ніяк не вирішувалася. Дійшло до того, що питання довелось виносити на розгляд сейму. Але там усе повторилося: присутні шляхтичі майже три години вправлялися в красномовстві, та користі від цього не було жодної.

Зрештою вирішили все-таки обрати найкращого з кращих — Юрія Немирича. Саме тут і стався анекдотичний конфуз. На запитання одного