Лютеція - Юрій Павлович Винничук

Я визирнув і побачив двох песиків, які самозакохано вовтузилися одне на одному. Оце і є життя? Коли я вбрався, стрийко раптом схопився за голову:

— А краватка! — Краватки я не мав, але стрийко вирішив, що оскільки я поет, то можна на шиї зав’язати хустину — буде богемно й стильно. — І ще одне, — додав, — конверти. Чисті.

Конверти в мене були. Стрийко вийняв з кишені дві новенькі десятки і розклав їх по конвертах. То була стандартна сума, з якою йшли на весілля друзі молодих за совєтського часу, бо друзі батьків давали більше. Уявити стрийка за товариша молодих було важко. Дорогою ми купили два букети троянд по три карбованці й незабаром опинилися на подвір’ї палацу Потоцьких. Там уже юрмилося кілька весільних пар з гостями, чекаючи своєї черги. І тут я помітив нерішучість у поведінці стрийка, він зупинився й став уважно обстежувати усі ті групки, мовби вишукуючи своїх, але, вочевидь, не знаходив, урешті почав поволі походжати поміж ними, але вже не вдаючи, що когось шукає, а буцім убиває час.

— Що таке? Не можеш упізнати молодих?

— М-м... якщо чесно, то ні... Я отримав запрошення від невідомих мені осіб. Тобто я їх напевно мусив знати. Але... з моїм бурхливим минулим...

— Покажи запрошення.

— Я його... забув удома. Розумієш, я кілька разів перевдягався перед дзеркалом, і воно залишилося в іншому костюмі.

— Чудово. Може, ти ще й забув їхні прізвища?

— Знаєш... у голові стільки всього... я й не думав їх запам’ятовувати. Я просто не думав, що тут збереться стільки весіль.

— Ще б пак! Особливо якщо взяти до уваги, що сьогодні субота.

— Останнім часом у мене з пам’яттю проблеми. От скільки москалів застрелив — пам’ятаю, а де окуляри поклав — не згадаю.

— Кількість застрелених москалів з кожним роком невмолимо росте.

— З часом пригадуються деталі. Не будь таким в’їдливим.

— Та й ти не прикидайся. Ти ще не настільки старий, якщо годен до чужих молодичок лазити у вікна.

— Звідки ти знаєш? — насторожився він, полохко роззираючись.

— Ти сам розповідав.

Він полегшено зітхнув:

— Ну, от бачиш, яка в мене пам’ять. Хтозна, чи мене не запросили на весілля мого нешлюбного сина.

У цю мить мені на шию кинулася старша пані й стала виціловувати.

— Олюсь! Золотко! Ти приїхав! — і повернувшись до гостей: — Це Олюсь! Олюсь приїхав!

Я помітив, як у стрийка враз загорілися очі, він ще встиг мені підморгнути й прикласти пальця до вуст, заки пані потягла мене до гурту, невпинно тішачись:

— Це ж Олюсь! Олюсь! Тебе пустили! Боже! Ти мене впізнав? Я ж цьоця Гафійка! — вона розмовляла так голосно, мовби все своє свідоме життя прожила біля водоспаду. — Як летілося? То мій небіж Олюсь з Торонто, кузен Квіточки. А то є наречений моєї Квіточки — Ростик. А це вуйко Дозьо, вуйко Дусько, цьоця Влодзя, твого тата кузенка, цьоця Нуся, стрийко Дзюньо, стрийна Реня, дзядзьо Дорко, пані Геля — хресна мама Квіточки, а то її колєжанки... — вона перезнайомила мене з усією «родиною» так швидко, що з голови тут-таки й усе вивітрилося, бо доводилося не тільки ручкатися, а й цілуватися та обніматися.

— А то хто? — шепнула цьоця, киваючи на стрийка Зеня, який невідступно йшов за мною й теж тиснув усім руки, повторюючи: «Зеньо... Зеньо... пан Зеньо... Зеньо...»

Я на мить замислився, але стрийко не розгубився:

— А я колєґа його татка.

— Ой, то ви, певно, з ним училися?

— Ну так, вчився. І не тільки.

— І в лісі були? — перейшла на шепіт цьотка.

Почувши про ліс, стрийко відразу спалахнув ентузіазмом:

— О-о, де ми лише не були! Не одну зиму в одному схроні пересиділи.

— Як то файно! Потім розкажете, як то було. Ой, нас кличуть!

Молоді й гості посунули до палацу. Ми зі стрийком трішки відстали.

— Всьо люкс, — сказав він. — Ми їх знайшли.

— Ти гадаєш, то вони?

— Не маю сумніву. Я згадав — Ростик і Квітка.

— Але ж вони мене взяли за канадійця.

— Ну, бо той Олюсь не приїхав. І не приїде. З Канади не так просто нині приїхати. Будеш за Олюся.

— Ще чого! Грати роль канадійця! А як хтось мене впізнає?

— У тебе у Львові нема ні шкільних, нинститутських друзів, ти не працював на жодній людній роботі, живеш на відлюдді, як Робінзон. Шанс, що знайдеться хтось, хто тебе знає, один на тисячу... та яке там — на десять тисяч! Розслабся. Знаєш, як я у формі совєтського лейтенанта в 50-му році ходив на танці в Політехніку? Там твій тато грав на бубні в джаз-банді «Не журись!» Але ми там чосу давали! І я ніц не боявся.

— Але ж я не готовий... не вбраний як належиться.

— Чому ні? Сорочка «Mister D», мешти «Salamandra». Правда, костюм... Ну, костюм фірми «Сампошив», але принаймні не має наших бирок.

— Але ж я уже не зможу подарувати їм десять крабів. Мало того, що я близька родина, то ще й з Канади.

— Стопудово. Але нема такої безвиході, з якої б стрийко Зеньо не знайшов виходу. Ми, Винничуки, без бою не здаємося. Іди на церемонію, а я хутенько справлюся.

По тих словах тицьнув мені свого букета і помчав до брами.

Церемонія тривала для мене безмежно довго, не знати, чи молоді так нервували, як я. Під час групової фотки мене випхали наперед. Коли-небудь ця фотка потрапить до рук справжнього Олька і його батьків, а відтак на стенд «їх розшукує міліція». Не хотілося про це думати. Коли гості посунули до авт, цьоця поцікавилася:

— А де пан Зеньо?

— Зараз буде. Побіг на пошту зателефонувати до мого тата. Передасть від вас привіт.

Гості сідали в авто, а я місця собі не знаходив і вже думав тихенько ушитися, коли стрийко нарешті вигулькнув і задихано сповістив:

— Усе в порядку.

— А ось і ви! — втішилася цьоця. — Як там Рисьо? А Руся? Сідайте до зеленої «Волги». Олюсь, веди пана Зеня.

— Ти запам’ятав? — штурхнув ліктем стрийко. — Тато — Рисьо, мама — Руся.

— Цікаво, як звучать їхні повні імена.

— Певно Борис