Лютеція - Юрій Павлович Винничук

підсідає, запитую про Лютецію, хоча розумію, що називатися вона може наяві інакше, але це все, що в мене є, єдина зачіпка. Та на моє запитання маю лише здивоване потискання плечима. Може, її не існує насправді? І як можна шукати сліди свого сну? Але ні, можна. Сни інколи випереджають події, то чому сон про Лютецію не міг би випереджати її реальну появу? Колись мені снилася одна маленька книгарня, до якої я часто вчащав у снах і натрапляв на безліч скарбів, а небавом вона з’явилася. Одного дня, коли липень забивав памороки цвітом липи, я натрапив на книгарню з переоціненими книжками, які вийшли ще тоді, коли я такими книжками не цікавився, і я там справді накупив багато чого вартісного. От тільки того старенького книгаря, що був у снах, у книгарні не було, замість нього торгувала жінка, проте, коли я зайшов туди вперше, подивилася на мене здивовано і радісно привіталася, мовби давно очікувала, а може, то мені здалося.

Я блукаю містом, вдивляюся в обличчя дівчат, як вдивляються в сюрреалістичну картину, щоб зрозуміти, що там зображено. Картини похмурі й невеселі, кожна несе на собі печать своїх невдач і життєвих провалів, та краще б вони несли печать гріха, тоді б усмішка не сходила з їхніх облич.

Ті місця, які бачив у сні, теж невловимі. Я не чую шуму сосен, хрумкоту хвої під ногами, усі вулички, наче змовившись, міняють своє обличчя, щойно настає день. У яку саме мить це відбувається, я ніколи не міг визначити, бо це перетворення стається не одним махом на всій просторіні, а винятково окремими кварталами або навіть окремими будинками, початок вулиці ще міг зберігати мерехтливий образ зі сну з важкими дерев’яними віконницями та різьбленими ґанками, а її кінець уже починав дніти, нічим особливим не дивуючи. Сон губився, але не відпускав, я почав записувати сни, а записуючи, настільки глибоко переймався сном, що він виростав у мене до цілої оповіді, і я вже не міг відрізнити, де був справжній сон, де дійсність, а де моя бурхлива уява, яка намагається склеїти докупи сон і яву. Я заплющував очі і ступав тими місцями, якими блукав у сні, а наступного дня я був переконаний, що це було насправді.

Розділ десятий

1978. Львів—Замарстинів

1

Смерть стрийка Зеня я сприйняв легше, аніж смерть Ізя, мабуть, тому, що стрийко випромінював стільки оптимізму й здорового чорного гумору, що просто неможливо було уявити його мертвим. Він ні з чого не робив проблеми й мав на кожну з них відразу кілька безпомильних вирішень. Його невсипуча енергія шукала свого застосування будь-де і будь-коли. Переважно він з’являвся тоді, коли я потребував його найменше. Стрийко був перейнятий моєю персоною до такої міри, що намагався життя моє не тільки покращити, але й наповнити непроминальним змістом. А яким був непроминальний зміст життя за уявленнями стрийка? Продовження роду. Таким чином і виникла в нього цілком свіжа ідея мене одружити. Сам стрийко загубив лік паннам, яких зробив щасливими матерями. Після війни, коли хлопи стали дефіцитом, він жив життям номада — від оази до оази. У війну встиг побувати в «Нахтіґалі», в СС «Галичина» і в УПА. Коли сходилися тато, стрийко та Ізьо й починали згадувати воєнну романтику, ми слухали ці історії, наче пригоди піратів або ковбоїв. Правда, у тих історіях були не лише бойові операції, життя в бункері й спогад, як було вбито першого енкаведиста, а як першого німця, а були й дівчата, веселі гулянки й вечорниці на селах. Коли при тих розмовах була присутньою бабця, то вона завше суворо осуджувала те, що УПА стріляла в німців:

— Більших інтелігентів за німецьких офіцерів я не стрічала. У нас жило двоє. То вони без дозволу яблука з дерева не зірвали. А раз попросили нашварцувати їм чоботи, то дали по пачці масла і чоколяди. А ви, лайдаки, у таких людей стріляли! Був би німець переміг, то жилиби-сьмо, як у Бога за пазухою.

Бабця дуже любила німців, а особливо австрійців, не знаю, як вона їх відрізняла.

Узагалі, мій тато і стрийко дивом вижили. Тато був чисто як Бетмен: удень сумлінно вчився на лікаря, а ночами йшов на завдання. Коли здибався з моєю мамою, вона це відразу припинила: «Або я, або бункер». Ну, бо мама добре знала, що в бункері не тільки вирішувалася доля неньки-України, а й систематично покращували демографічну ситуацію. Нє, щоби моя мама не була патріоткою, але вона завше мислила тверезо. Нічні вилазки припинилися. Хіба до мами.

Але стрийко свою війну ще продовжував. Коли їх оточили в бункері, й постала дилема: підірватися гранатами чи здатися, переміг другий варіант. Звичайно, перший виглядає завжди героїчніше, але в 1953-му й так уже було ясно, що світ нас кинув напризволяще, а на всенародне повстання чи американську армію не було надії. Заради чого вмирати молодим хлопам? І здалися. Дістали по десять років, але в 1956-му їх звільнили із забороною поселятися в Галичині. Проте згодом дозволили й це. І всі вижили, завели сім’ї й народили патріотичних дітей. Неодруженим зостався лише стрийко.

Нестримне бажання стрийка покращити мою долю брало початок ще з 1978 року. Була субота. Я тоді жив ще на Замарстинові, писав поему й не чекав гостей, коли до хати ввалився стрийко Зеньо. Убраний був у чудовий картатий костюм — останній крик моди 1938 року. Капелюх і краватка належали до тієї самої епохи, що й костюм, і тільки мешти були років на двадцять молодші. Ні, що правда, то правда, стрийко вмів стежити за своїми речами, і вони в нього практично не зношувалися. У шафі висіла дбайливо випрасувана форма вояка СС «Галичина» з напуцованими до блиску ґудзиками, медалями і хрестами, у селі на стриху за кроквою снив героїчним минулим весь у мастилі шмайсер. Стрийко всміхався у свої наваксовані вуса, що стирчали, мов роги оленя.

— Даю тобі десять хвилин, аби ти зібрався й вилетів корком зі свого лігва. Мусиш виглядати, мов нова копійка, або принаймні не гірше за мене. Ідемо на весілля.

— На чиє?

— Побачиш. Рухом, а то скоро тут мохом обростеш. Що ти бачиш, крім своїх книжок? Життя не