Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс

час од часу вгадував ім’я того чи іншого божества по патериці в його руці чи по пташці, яка пурхала над його головою, і незабаром кожна смертна нога танцювала коло білої ноги безсмертного, і в тривожних очах, які вглядались у безтривожні млисті очі, я бачив блиск гострої жаги, ніби це дивилися ті, хто через багато літ та після нескінченних мандрів зустріли загублену любов своєї юности. Часом, але тільки на мить, я бачив, як між танцюристів лине самотня тьмяна постать з покровом на обличчі та з тьмяним смолоскипом у руці, але нагадує вона сон у сні, тінь тіні, тож розуміння, породжене глибшим джерелом, ніж думка, підказало мені, що це сам Ерос і що лик його закритий покровом, бо від сотворення світу жоден чоловік і жодна жінка не пізнали, щó таке любов, і не зазирнули їй в очі, адже Ерос — єдине божество, яке є абсолютним духом, а якщо спілкується зі смертним серцем, то ховається у пристрастях, які не відповідають його сутності. Тож якщо людина любить гідно, то пізнає любов через безмежне милосердя, невимовну довіру, безмірну приязнь, а якщо негідно — то через шалені ревнощі, раптову ненависть і нестримну хіть, але неприхованої любови вона не знає. Поки я снував такі думки, від багряних постатей до мене донісся крик:

— До танцю! Ніхто не може уникнути танцю, — до танцю! До танцю! Аби боги змогли витворити собі тіла із субстанції наших сердець.

І не встиг я відповісти, як мене підхопила таємнича хвиля пристрасти на ім’я Алхімія, що, мовби душа самого танцю, рухається вглибині наших душ, і мене затягло в гущу танцюристів. Я танцював з безсмертною царственою жоною, яка мала чорні лілії у волоссі, й здавалося, що в її сновидних рухах проступала глибша мудрість, ніж темрява, загусла між зорями, та любов, подібна до тієї любови, що дихає понад водами, а поки ми все танцювали й танцювали, пахощі курінь обволікали нас зусібіч, заховували нас від решти ніби в самому серці світу, і здавалося, що минали століття і в складках наших шат та важкому волоссі жони пробуджувались і завмирали бурі.

Раптом я усвідомив, що її повіки ні разу не сіпнулись, а її лілії не зронили жодної чорної пелюстки й не зсунулися з місця, і з великим жахом збагнув, що танцюю з істотою, вищою чи нижчою за людину, яка випиває мою душу, як ото віл випиває воду з придорожньої калюжі, — і я впав, і оповила мене пітьма.

V

Прокинувся я зненацька, ніби щось мене розбудило, і побачив, що лежу на абияк пофарбованій підлозі, а на стелі, не дуже високій, — абияк намальована троянда, на стінах же довкола мене — незакінчені розписи. Колон і курильниць уже не було, а біля мене покотом спали в зім’ятих одіннях десятків зо два людей, і їхні звернуті догори обличчя уявились мені порожніми масками, і крізь вузьке вікно, якого я раніше не помітив, лилося холодне вранішнє світло, а надворі ревіло море. Я побачив Майкла Робартеса, який лежав неподалік, а поруч нього — перевернуту посудину з карбованої бронзи, яка мала такий вигляд, ніби там колись були куріння. Коли я сів на підлозі, то раптом почув сердитий гул чоловічих та жіночих голосів, змішаний з ревом моря, а тоді, підхопившись на ноги, кинувся до Майкла Робартеса і спробував його розбудити. Тож я схопив його за плече і спробував підняти, але він повалився на спину і ледь чутно зітхнув, а голоси ставали все гучніші та сердитіші, ще й почулись важкі удари у двері, які виходили на пірс. Враз я почув тріскіт дерева і здогадався, що двері почали піддаватись, тож побіг до внутрішніх дверей кімнати. Розчинив їх і вискочив у коридор, де під моїми ногами загримотіли голі дошки підлоги, а в коридорі виявив інші двері, що вели до порожньої кухні, й коли я туди забіг, то почув один за одним два удари й за раптовим тупотом ніг та криками здогадався, що двері, які виходили на пірс, завалилися всередину. Я кинувся з кухні надвір, до маленького дворика, збіг кількома східцями, які спускались похилим боком пірса до моря, а від східців став пробиратись над самою водою, й у вухах моїх ще стояли сердиті голоси. Цю частину пірса лише недавно заново облицювали гранітними плитами, тож на неї майже не налипнуло водоростей, але коли я дістався до старої частини, то вона, як виявилось, була така слизька від зеленого баговиння, що мені довелося знову видиратись на пірс. Я озирнувся на Храм Алхімічної Троянди, де ще репетували рибалки та жінки, але вже не так гучно, і побачив, що біля дверей та на пірсі нікого немає, але на моїх очах з дверей вирвалась не дуже численна юрма людей, які почали підбирати великі каменюки, складені там у купи на випадок, якщо море знову зруйнує пірс і їх треба буде підкладати під гранітні плити. Поки я стояв і дивився на юрму, один старий, гадаю — той-таки святенник, показав на мене і щось проверещав, а юрма побіліла, бо всі обличчя звернулись до мене. Я побіг, і мені пощастило, що у веслярів ноги слабші, ніж руки й спини, і все ж, біжучи, я майже не чув тупоту погоні та сердитого галасу, бо в голові моїй дзвеніло багато екзальтованих і тужливих голосів, які вже забулись, як забувається сон, — ще тієї миті, коли й були почуті.

Утім, і нині мені іноді здається, що я чую ті екзальтовані й тужливі голоси, а непевний світ, який лише наполовину втратив владу над моїм серцем та інтелектом, готовий зазіхнути на неподільне панування, але я ношу на шиї вервицю, і коли мені це чується чи вчувається, я притискаю її до серця і кажу:

— Той, чиє ім’я — Легіон, чатує біля наших дверей, дурячи нам розум премудрістю і влещуючи нам серце красою, але ми уповаємо лише на Тебе.

І тоді боротьба, що часом лютує в мені, втихає, і я досягаю умиротворення.