Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

— Ти привіз конкретні письмові умови наших переговорів? — запитав отаман, втупившись карими і злими очима в Макуху.

— Так, ось вони, — Левко витяг з кишені штанів аркуш паперу й подав його Несторові. — Власноруч написав Петлюра.

— Гаразд... Я їх вивчу, — відповів Нестор. — А тепер іди додому й готуйся виступити в якусь з неділь перед гуляйпільцями на Ярмарковому майдані. Коли переконаєш людей, що їм ліпше йти за Грушевським і Петлюрою, ніж за Махном, — твоя взяла, і я поведу селян на зближення з вами. Не переконаєш — кулю тобі в лоб запущу, як і всім вашим попереднім делегатам — щоб забули до мене дорогу. Зрозумів? Давай... Зустрінемося в неділю о десятій годині ранку, якщо, звісно, нічого не зміниться...

Пішов Левко додому з важкими думками. А над Гуляйполем, як завжди буває пізньої осені, якось раптово нависла густа темрява — і сірий вечір несподівано перейшов у глибоку ніч. Черговий по штабу Негребецький запалив гасову лампу, поставив її перед собою і, скориставшись навколишнім "сонним царством", взявся щось писати — звісно, вірша. А Сашко Нетреба взяв гармошку в руки, сів біля вікна й мугикав пісеньки про Махна, складені Негребецьким:

Нараз зі спальні у штанях і білій спідній сорочці вийшов Нестор. Вигляд у нього був дещо приморений та його тіло, певно, отримало від молодої дружини усі двадцять п'ять задоволень, бо Махно усміхався і був зовсім розкутий.

— Ти чого, Сашку, так розспівався? І все про Махна та про Махна, — запитав він. Розкуто почувався й Нетреба.

— Я люблю тебе, "батьку". Як син люблю, — відповів він. — Ти вже вибач, коли іноді кепкую з тебе і твого війська. Такий уже вдався — прагну з усмішкою, дотепно жити. Мені хочеться на білому світі чогось доброго і веселого. Навіть у цьому братовбивстві я шукаю щось людяне, не звірине.

— І вдається тобі знайти те людяне?

— На жаль, не знаходжу, а тому і мій сміх, і моє кепкування виходять якісь неотесані і злі. Ти вже вибач, Несторе. Хочеш, я проспіваю пісню про тебе? Послухай:

Махно підняв угору руку:

— Не треба далі... Я не хочу сьогодні згадувати моє собаче життя.

— Не хочеш? Не буду. А знаєш, "батьку", я давно хочу запитати в тебе... Та все соромлюся...

— Питай... Я не ображусь.

В отамана та його охоронця, відчувалося, був ліричний настрій, з відтінком глибоких роздумів і мрій.

— Скажи, Несторе Івановичу, за що ми боремося? За яку владу? Лише так скажи, щоб я тебе зрозумів.

Негребецький поклав ручку, перестав писати свого вірша і прислухався, що ж відповість Махно. Певно, і його, Івана, цікавило це важливе питання. А Нестор сказав:

— Нам ці влади, Сашку, у печінках сидять змалку. Чи мало ми з тобою поневірялися?... Виросли на смітнику і в Бутирках. Нас влада била, по тюрмах голодом морила, в кайдани заковувала, вбивала й вішала. Будь-яка влада — це насилля багатих над бідними, вищих над нижчими. Для того ми й робимо революцію, щоб не було ніякої влади над нами... Щоб жили усі пригноблені і бідні вільними пташками: куди захотів, — туди й полетів, яке дерево сподобалося, — на тому й сів.

Нетреба й Негребецький слухали "батька", пожираючи його зачарованими очима. А Махно продовжував:

— Я хочу ощасливити усіх знедолених і в першу чергу — селян, господарів землі. Знищимо поміщиків, буржуїв і заживемо, наче в раю: будемо щодня мати буханку хліба, картоплю і навіть кусень сала. Уявляєш, Сашку, ми їстимемо сала стільки, скільки душа забажає.

Радість засяяла на обличчях обох повстанців.

— Як здорово, Несторе Івановичу! — вигукнув Нетреба. — Жаль, що надто багато у нас ворогів, які хочуть відібрати у нас цей кусень сала. І що нам з ними робити? Не второпаю.

Махно вловив в останніх словах охоронця нотку іронії: