Засліплення - Еліас Канетті
— Він завжди мав такий вигляд, — відказала Тереза. — З ним ніколи нічого не траплялось. Я знаю його вже понад вісім років. І що б робили лікарі, якби ніхто не хворів!
Її словами лікар лишився задоволений. Він знав, що його пацієнт у надійних руках.
У ліжку Кін почувався досить кепсько. Всі двері, всупереч його волі, знов були замкнені, тільки ті, що вели до суміжної кімнати — там тепер спала Тереза, — стояли відчинені. Йому хотілося знати, що діється в решті бібліотеки. Спочатку він був надто кволий, щоб звестися в ліжку. Згодом йому пощастило, попри гострий біль, нахилитися вперед настільки, що стало видно частину протилежної стіни в сусідній кімнаті. Там, схоже, мало що змінилось. Одного дня він вибрався з постелі й продибцяв до порога. Сповнений радісного очікування, Кін ударився головою в одвірок, так і не встигнувши зазирнути до кімнати. Він упав і знепритомнів. Невдовзі Тереза знайшла чоловіка й, щоб покарати за непослух, покинула його лежати так дві години. Потім дотягла назад до ліжка, вклала в постіль і зв’язала йому ноги міцним шнурком.
Загалом теперішнім своїм життям вона була цілком задоволена. Нова спальня була дуже зручна. На згадку про цікавого чоловіка Тереза пройнялася до неї якоюсь особливою ніжністю і любила в ній бувати. Дві інші кімнати вона замкнула, а ключі носила в потайній кишені, яку саме для цього пришила до спідниці зсередини. Тож принаймні частина її власности завжди була при ній. До чоловіка Тереза входила, коли хотіла, адже вона мала його доглядати, це було її право. І вона таки доглядала його, доглядала цілими днями, виконуючи приписи мудрого, довірливого лікаря. Тим часом вона вже обстежила й те, що було в письмовому столі, проте заповіту не знайшла. З чоловікових марень вона довідалася про якогось брата. Позаяк досі Кін про нього не згадував, вона тим швидше повірила в його підступне існування. Цей брат жив для того, щоб пошити її в дурні, щойно справа дійде до гірко заробленої спадщини. У лихоманці Кін себе виказав. Тереза не забувала чоловікові того, що він залишився живий, хоча, власне, вже був помер; однак вона прощала йому, адже він мав іще скласти заповіт. Хоч би де вона була, вона завжди була поруч із ним. Цілий день Тереза розмовляла так гучно, що він чув її звідусюди. Він був кволий і не смів — так порадив лікар — роззявляти рота. Тож Кін їй не заважав, коли вона хотіла щось сказати. За кілька тижнів її манера розмовляти стала досконалішою; все, що їй спадало на думку, вона виказувала вголос. Вона збагатила свій лексичний запас висловами, які колись, хоч і вживала їх подумки, промовити вголос ніколи не важилася. Мовчала вона тільки про те, що стосувалося його смерти. На його злочин вона натякала загальними словами:
— Чоловік не заслуговує того, щоб жінка так самовіддано його доглядала. Жінка робить для чоловіка все, а що робить для жінки чоловік? Чоловік думає, що він на світі один. Тому жінка захищається й нагадує чоловікові про його обов’язок. Помилку можна виправити. Чого нема, те може статися. У загсі обидві половини мали б скласти заповіт, щоб одна половина не потерпала від голоду, коли помре друга. Померти судилося кожному, так уже в людей ведеться. У мене все на своєму місці. Дітей я не маю, на те є я. Я теж іще людина. Самим коханням не проживеш. Зрештою, ми зв’язані однією вірьовочкою. Але жінка геть не гострить зуба на чоловіка. Жінка не має ані годинки спокою, їй-бо щохвилини слід пильнувати, що з чоловіком. Адже він у мене знов може знепритомніти, а клопіт на мою голову.
Вибалакавшись, Тереза починала спочатку. Десятки разів на день вона заводила про те саме. Він уже знав її промови напам’ять, слово в слово. Залежно від того, які паузи Тереза робила між фразами, він угадував, якому варіанту вона віддасть перевагу — тому чи тому. Її голосіння проганяло йому з голови всі думки. Його вуха, які він спершу змушував якось захищатися, виробили звичку марно здригатися в лад. Він лежав виснажений, знесилений, і пальці його не знаходили вух, щоб їх позатикати. Якось уночі на вухах у нього раптом повиростали повіки, Кін розплющував їх і заплющував коли завгодно, як на очах. Він зробив це разів сто й засміявся. Повіки стулялися й не пропускали жодного звуку, вони виросли як на замовлення й відразу набули досконалої форми. На радощах він ущипнув себе й ту ж мить прокинувся. Повіки на вухах виявилися звичайними мочками, йому все приснилось. «Яка несправедливість! — спало на гадку. — Рота я можу зціпити, коли схочу і як схочу міцно, а чого він вартий? Рот у людини для того, щоб ним їсти, а ось захищений він дуже добре. Зате вуха, вуха віддано на поталу будь-якій балаканині!
Коли Тереза підходила до його ліжка, він удавав, нібито спить. Якщо вона була в доброму гуморі, то тихенько казала: «Спить». Якщо вона була в поганому гуморі, то гучно викрикувала: «Нахабство!» Сама вона не могла нічого вдіяти зі своїм настроєм. Він залежав від того місця в її монолозі, де вона саме спинилася. Повноцінним життям Тереза жила в своїй мові. Вона казала: «Помилку можна виправити», — й ошкірювалась. Хоча він, той, хто має виправити помилку, спить, вона виходить його, і те, чого нема, з’явиться. А тоді нехай помирає знов. Та коли чоловік думав, що він на світі один, то його сон дратував її ще дужче. Тоді Тереза доводила йому, що вона — також людина, й будила його отим своїм викриком: «Нахабство!» Щогодини вона цікавилася його банківськими активами й тим, чи всі його гроші в тому самому банку. Гроші, мовляв, не конче мають лежати всі в тому самому банку. Вона, мовляв, не проти, щоб одна їхня частина лежала в одному місці, а друга — в другому.
Від того нещасливого дня, згадувати про який йому не хотілося, його підозра, що вона зазіхає на книжки, відчутно зменшилась. Він добре затямив, чого вона від нього домагається — заповіту, до того ж такого, де він розпорядився б тільки грішми. Саме через це вона залишалася йому цілком чужою, хоч він знав її всю
