Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес
— Нарешті! — вигукнула вона. — Я боялася, що ти злякаєшся і не прийдеш. Заходь. Я думаю, що тепер із нами нічого лихого не станеться.
«Інші жінки не виявляють своїх почуттів, — захоплено думав Відаль. — Стережуться. Вони не впевнені в собі й близько не такі сильні». Ошелешено розглядався по квартирі. «Неліда не перебільшувала: справжній дім». Вони стояли у велетенській залі з високою стелею, оздобленою гірляндами.
Зала поділялася мовби на дві кімнати: їдальню з обіднім столом, стільцями, буфетом і холодильником, та вітальню з плетеною канапою, столиком, кріслами й телевізором. Окремо стояло крісло-гойдалка. За вітальнею містилася спальня. У ній Відаль помітив краєчок ліжка та шафи для одягу й подумав, що після всіх цих дверей, коридорів та сходів дивно враз опинитися в такій великій, вигідно вмебльованій квартирі.
— Мені тут подобається, — мовив він.
— Ти ж майже нічого не взяв.
— Хіба не ти мені радила не привертати уваги своїм переїздом?
— Ти залишишся? — спитала Неліда.
— Якщо ти захочеш.
— Кілька днів перебудеш так, а коли все вгамується, підемо по твої речі. Зачекаєш хвилинку? Я приготую сніданок.
Доки вона поралася коло плити, Відаль пройшовся помешканням. Оглянув патіо з квітами, спальню з широким ліжком, шафу, два нічні столики та дві фотографії в широких овальних рамках з червоного дерева, з яких, немовби намальовані чорнилом, дивилися старомодно вбрані сеньйор і сеньйора.
— Хто це такі? — запитав Відаль.
— Мої дід і баба, — гукнула Неліда з кухні. — Не переймайся, я їх зніму. Щойно переїхала, постановила це зробити.
Відаль хотів відповісти, що фотографії йому не заважають, але подумав, що це прозвучить нетактовно, і стримався. Тут йому було добре. Він уже шкодував, що залишив свої речі вдома: тепер найбільше його гнітила думка, що доведеться — хай навіть і ненадовго — вернутися на вулицю Паунеро. Проте, умиротворений, він міркував, чи зможе мешкати тут і не почуватись нахлібником.
XXXIVОдне турбувало його: Неліда відверто заявляла, що він дуже вправний коханець. «Дивно, що мене це вражає, — міркував він, — я вже немолодий, а в такому віці мусиш знати, на що ти здатний». Звісно ж, він думав, що дівчина просто чуйна до нього. Лежачи поряд із нею, дивлячись у стелю й поринувши в блаженство, він ліниво пригадував собі твердження, яке чув уже безліч разів, — буцім кожен чоловік після цього неодмінно сумує, — і воно здалося йому неймовірним; пригадав і зізнання друзів, яким нестерпно хотілося втекти додому, вийти на повітря. Напевно, подумав Відаль, чоловіки зазвичай не бувають такі щасливі, як він тепер. Він повернувся, глянув на неї: хотів їй дякувати, хотів із нею говорити. Раптом Неліда запитала:
— Ти не сумуватимеш за домом?
— Як тобі таке на думку спало?
— Людям часто бракує колишніх звичок.
— Наприклад, звички бігати через усе подвір’я в туалет? Коли живеш собі так, то здається, що це неважко, але якщо один-єдиний день провести в комфорті, повернутися до колишнього вже неможливо.
— Я не здатна була б знову жити з доньєю Далмасією та дівчатами. Чому ти звідти не виїхав?
— Свого часу мав трохи грошей і думав перебратися в окрему квартиру. А тоді від мене пішла жінка, я лишився сам із малим, і не втратив роботи хіба завдяки сусідкам, які приглядали за ним, доки мене не було. Усе має свої переваги.
Промовляючи ці останні слова, він помітив відсутній погляд Неліди. «Їй нудно зі мною? — стривожено питав він себе. — Вона молода, звикла бути серед молодих, а я віддавна вже спілкуюся тільки зі старими».
— І ти не купив квартири? — запитала Неліда.
— Тоді квартир не купували, їх винаймали. Була в мене така мрія, але не здійснилася. Як і мрія стати вчителем. А колись я хотів бути вчителем. Важко в це повірити, правда?
Неліді, здавалося, лестило, що колись він мав таке бажання. Доки вони обмінювалися спогадами, Відаль завважив, що вона, переказуючи події дво- чи трирічної