Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес

— Який ти вульгарний! Мала скоро вийде заміж!

Відаль розгубився, але потім зрозумів, що йдеться про доньку Неліди, тоді як він запитував про матір. Промовчав, не пояснивши цього, і знову в нього ледь не вихопилося питання: «А як же твій жених?» Відаль стримався, щоб не пошитися в дурні…

— Такий бенкет нам сил не відновить, — завважила Неліда.

Вони їли й сміялися. «А ми цим галасом не розбудимо Ісідоріто? — думав Відаль. — Що буде, коли мій син застане тут Неліду?» Невдовзі ж він заспокоїв себе: «Якщо не помиляюся, їй байдуже. І правильно. Важливо — запам’ятати цю ніч. Найкращу в моєму житті», — і одразу ж дорікнув собі за те, що теперішні свої переживання сприймає неначе спогад з минулого.

Так само, як і за іншу думку: буцімто це відділяє його від Неліди. «Віднедавна, — міркував він, — у мене з’явилася кепська звичка запитувати себе, чи не востаннє відбувається зі мною те, що відбувається. Цим смутком я немов зумисне все собі псую».

— Чом би тобі не перебратися жити до мене? — спитала Неліда.

Попервах Відаль відкинув цю думку просто тому, що не наважувався припускати таке; потім, дещо здивований, визнав її прийнятною і навіть наголосив, що в новому домі візьме на себе поточні видатки (так він потішив іще й своє самолюбство, не зіставивши власних доходів із сумою гаданих витрат). Дівчина слухала його неуважно, насилу тамуючи нетерплячку, аж Відаль подумав, чи не вважає вона, бува, його старомодним. Не розуміючи, щó він робить не так, дон Ісідро вже хотів замовкнути, коли це в голові йому запаморочилось і він поставив Неліді досі неодноразово стримане запитання:

— А що тепер буде з твоїм женихом?

«Ось, — думав він, — іще одна помилка з тих, які свідчать про нездоланну відстань між поколіннями».

— Для тебе це має значення? — спитала Неліда.

— Так, має, — відважно мовив Відаль.

— Добре. Тому що я боялася, що тобі все одно. Не хвилюйся: я скажу йому, що між нами все скінчено. Я обрала тебе.

Обдумуючи цю заяву, цінну й утішну для себе — адже сьогодні йому дано було все, чого лише може бажати закоханий: слова й учинки, — Відаль потягнув Неліду в ліжко; аж раптом почувся стукіт у двері.

Відаль закутався в старе коричневе пальто й пішов подивитися, хто там.

— На горище, братику, на горище! — вигукував Фабер, пхаючи сиву голову в прочинені Відалеві двері.

— У чому річ? — спитав Відаль, затуляючи собою Неліду від сторонніх очей.

— Хіба ви не чули пострілів? Наче в кіно. Міцно ж ви спите, доне Ісідро. Я ж, хоч і глухну, а онде як усе чую вві сні!

Виговорюючи все це, він сунувся в двері, начебто щось запідозривши чи помітивши Неліду.

Відаль прихилився до однієї стулки і відповів, тримаючи іншу рукою:

— Ховатися я не збираюсь.

— Вони побачили замок на дверях — консьєрж тепер стережеться — і почали вибивати їх кулями, — знов заходився пояснювати Фабер. — Добре, що хоч патрульний нагодився: їх часом ставлять про людське око, мовляв, правопорядок забезпечено. Але, доне Ісідро, вони обіцяли вернутися. Не вірите мені — спитайте інших. Усі це чули.

— Повторюю: я зі своєї квартири не вийду. По-перше, я не вважаю себе старим.

— Ваше право, сеньйоре, — наполягав Фабер, — але обачність зайвою не буває.

— А по-друге, я їх не боюся. Ще чого бракувало — боятися сусідських хлопчиськів, халамидників, які мені ще змалку очі намозолили! І вони достеменно знають, що я не старий. Клянуся — вони самі так сказали.

— Ті, що обіцяли повернутися, — то чужі! Вони із Клубу муніципальних службовців: позичають у гицлів фургони, їздять містом, виловлюють тих старих, що барикадуються вдома, і возять їх у клітках. Я так собі думаю, щоб виставити на глум і ганьбу.

— А потім що з ними роблять? — спитала Неліда. Вона стояла за спиною у Відаля, який подумав, що Фабер, напевно, бачить її голі плечі.

— Подейкують, сеньйорито, начебто їх спалюють у газовій камері для собак. А нашому ґальєґо — консьєржу — один земляк розповідав, що на під’їзді до Сан-Педріто клітки відчиняють, а їх женуть батогами просто на цвинтар у Флоресі[24].

— Зачини двері, — звеліла Відалеві Неліда. Той послухався, проте сказав:

— Він божевільний. Я не піду на горище з дідками.

— Слухай, — порадила Неліда, — я на твоєму місці сьогодні ще заховалася б, а завтра пішла би звідси, щойно випаде нагода.

— Куди мені йти?

— На