Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

не вистачало часу, щоб як слід доглянути ключницю. Уранці вона залишала їй пити, їсти, вдень раз чи два забігала, щоб чимсь допомогти старій, і знову зникала. А були дні, коли вона жодного разу не могла заглянути до Ярини. І тільки пізнього вечора, не чуючи ні ніг, ні рук, переступала поріг, говорила винувато:

– Аж ось коли я прийшла, матінко Ярино!

– А я спала, – відповідала на це Ярина. – Міцно спала, бачила сон.

Одного разу, повернувшись увечері до хлівини, Малуша так само зупинилась на порозі, сказала:

– Я прийшла, матінко Ярино!

– Добре, Малушо! – почула вона тихий голос. – Дай мені води… Щось мені дуже погано, Малушо.

– То, може, я когось покличу?

– Ні, не треба… Дай мені води і спи. Ти стомилась, тобі треба заснути.

Малуша довго не спала, слухала, як важко дихає ключниця Ярина, і потім заснула.

Прокинулась вона рано, як звичайно, і одразу ж кинулась до Ярини.

Мертва, холодна Ярина лежала так, як спала, – на правому боці, поклавши під голову руку…

Перелякана Малуша прожогом вискочила з хлівини, підбігла до сторожів, які саме сходили з городниці, розповіла їм, що сталось. Сторожі пішли одразу ж до тисяцького.

Але ніч ішла, збігав час, а на кухні було так багато роботи. І Малуша зайшла на кухню, побудила дворян, сама принесла гов’яда, зерна, різного зілля, помила посуд, запалила свічки й прибрала все в стравниці.

Коли княгиня з княжичами, воєводою Свенелдом, боярами і священиком зайшла до стравниці, Малуша їх зустріла поклоном і, схлипнувши, сказала:

– Матінко княгинє! Ярина померла!

– Я знаю, Малушо! – відповіла княгиня й звернулася до священика: – Я вже сказала, що робити. Поховаємо її, отче, на Воздихальниці, де лежать християни.

Снідали в мовчанні. За вікном тьмяно народжувався світанок, примеркали, жовтішали вогні свічок. Малуша увесь час думала про несподівану кончину Ярини. Сльози набігали й набігали їй на очі. Але ніхто в стравниці не бачив, як плаче Малуша. У мовчанні поїли, священик після того помолився, всі встали й вийшли.

Тільки княгиня на якийсь час лишилась у стравниці.

– Малушо! – покликала вона.

Малуша стала перед нею.

Княгиня Ольга подивилась на дівчину, на чудове її обличчя, вкрите гарячими рум’янцями, темно-карі очі, окинула поглядом гнучкий, тонкий її стан, тугі груди, дужі руки.

– От і немає Ярини, – промовила княгиня. – Що ж, Малушо, будеш тепер ти мені допомагати. Зайди до мене в терем, у світлицю, скажу, що маєш робити.

2

Після смерті Ярини княгиня Ольга якийсь час тримала ключі в своїх руках. Припоручати їх комусь із своїх родичок не хотіла – завидющі всі вони, жадібні, тільки й думають, як би щось привласнити. Дати ключі комусь із дворян боялась: молоді, ті самі, може, побояться, так інші за їхньою спиною все розтягнуть.

А добра в княгині було багато. Що б вона була за княгиня, коли б його не мала! Діди й прадіди її, що сиділи на Київському столі – а княгиня Ольга по закону вважала себе їх спадкоємицею, – не одразу зібрали це добро, кров’ю здобували його в далеких походах, спотружались, встановлюючи уклад і даючи лад своїй землі. Та навіть її чоловік, князь Ігор, беручи дань з деревлян, за це поліг.

Княгиня Ольга теж брала дань, пізніше поставила уроки й устави. Київський князь – глава племенам і землям, він заступник всіх людей перед богом, він і воєвода, коли хто нападає на Русь.

Але щоб тримати лад у землях, бути готовим одбити ворога, якщо він посягне на Русь, годувати, поїти й одягати дружину, будувати город, ставити сторожу, ще й складати богам жертву – для цього київському князеві треба було мати багато добра, він мусив бути багатшим від інших князів.

Знамена княгині Ольги стояли на багатьох і багатьох полях понад Дніпром і Десною, знаменом її перетесано було багато лісів, її гони були на ріках, перевесища в лісах. А крім того, мала вона й княжі двори, весі, – багато тіунів княгині Ольги трудилися, щоб взяти з всього цього князеві – княже, а собі – своє.

Немало багатств і скарбів було й на Горі – в світлицях, палатах, клітях, коморах, скотниці княжій. Треба ж було княгині тримати в руках ці багатства.

І навіть ставши християнкою, Ольга не змінила своїх переконань. Адже Христос говорив: «Богові – боже, а князеві – княже», він благословляв багатство й захищав