Жінка у вікні - А. Дж. Фінн

Та коли я вмикаю світло на кухні й відчиняю двері до підвалу, за ними сам Девід, оглядає мене, стоячи на дві сходинки нижче.

— Я подумав, що тепер почну заходити крізь ці двері, — каже він.

Я мовчу, а тоді розумію, що він намагається пожартувати.

— Досить справедливо. — Відчиняю двері ширше, і він проходить повз мене до кухні.

Зачиняю двері. Ми обмінюємося поглядами. Думаю, я знаю, що він скаже. Думаю, він розповість мені про Джейн.

— Я хотів… Я хочу вибачитись, — починає Девід.

Я завмираю.

— За сьогоднішнє, — каже він.

Смикаю головою, волосся вільно розсипається у мене по плечах.

— То я повинна вибачатися.

— Ти вже вибачилась.

— І з задоволенням зроблю це ще раз.

— Ні, не варто. Я хочу вибачитись. За те, що кричав. — Він киває. — І за те, що зараз залишив двері відчиненими. Знаю, це тебе хвилює.

Це ще мало сказати, але спасибі йому й на тому.

— Усе гаразд. — Я хочу почути про Джейн. Може, спитати його знову?

— Я лише… — Він рукою погладжує кухонний острів, обпирається на нього. — Я стаю надто владним. Є дещо, що я мав би розповісти тобі ще раніше, але.

На цьому слові речення закінчується. Він переминається з ноги на ногу.

— Але? — кажу я.

Він підіймає погляд з-під отих темних брів. Погляд грубуватий, але з готовністю.

— У тебе є пиво?

— Є вино. — Я згадую про дві пляшки у мене на столі нагорі, з ними два келихи. Їх, мабуть, варто спорожнити. — Мені відкоркувати пляшечку?

— Звісно.

Я проходжу повз Девіда до шафки — від нього пахне «Айворі»[220] — і витягую пляшку червоного.

— Мерло підійде?

— Я навіть не знаю, що то.

— Це гарне червоне.

— Звучить непогано.

Відчиняю іншу шафку. Порожньо. Тягнуся до посудомийки. В руках дзенькає пара келихів; я ставлю їх на острів, висмикую корок із пляшки й наливаю.

Він присуває один келих до себе, нахиляє його в мій бік.

— Будьмо, — кажу я й роблю ковток.

— Справа в тому, — каже він, перекочуючи келих у долоні, — що я відмотав строк.

Я спочатку киваю, тоді відчуваю, як розширюються очі. Здається, я ще ніколи не чула, щоб хтось так говорив. Окрім персонажів фільмів, принаймні.

— У тюрмі? — Чую своє дурнувате запитання.

Він усміхається.

— У тюрмі.

Я знову киваю.

— Що ти… За що ти сидів?

Він спокійно мене розглядає.

— Напад. — Тоді: — На одного чоловіка.

Я витріщаюсь на нього.

— Це змушує тебе нервувати, — зауважує він.

— Та ні… — Брехня зависає у повітрі. — Я просто здивована, — кажу я йому.

— Я мав би щось сказати про це. — Він чухає щелепу. — Перед тим, як заселитися, тобто. Я зрозумію, якщо ти захочеш, щоб я виїхав.

Я не знаю, чи він це серйозно. Хіба я хочу, щоб він виїхав?

— Що… сталося? — питаю я.

Він слабко зітхає.

— Бійка у барі. Нічого надзвичайного. — Знизує плечима. — Тільки в мене вже був привід раніше. Така от ситуація. Дві помилки.

— Я думала, має бути три[221].

— Залежить від того, хто ти.

— М-м, — вимовляю я так, наче це відкриття не підлягає подальшому обговоренню.

— А мій держ був алконавтом.

— М-м, — повторюю я, обдумуючи, що це може означати. Державний захисник?

— Тому я відсидів чотирнадцять місяців.

— Де це було?

— Бійка чи тюрма?

— І те, й інше.

— І те, й інше — у Массачусетсі.

— Овва.

— Ти хочеш знати… типу… деталі?

Хочу.

— Та ні.

— То була дурниця. Через пиятику.

— Я розумію.

— Але саме там я навчився… Ну, розумієш. Приглядати за своєю… територією.

— Я розумію.

Ми так і стоїмо, опустивши очі, ніби двоє підлітків на танцях.

Я переступаю з ноги на ногу.

— Коли тебе… Коли ти відмотав строк? — Де доречно, використовуй словник пацієнта.

— Вийшов у квітні. На літо залишився у Бостоні, потім переїхав сюди.

— Розумію.

— Ти повторюєш одне й те саме, — каже він, але з дружніми нотками у голосі.

Я посміхаюсь.

— Що ж. — Прочищаю горло. — Я проникла на твою територію, хоча не варто було. Звісно, що ти можеш залишатися. — Це я серйозно? Думаю, що так.

Він п’є вино.

— Просто хотів, щоб ти знала. І, — додає він, кивнувши келихом у мій бік, — ця штука дуже смачна.

— Я не забув про стелю, знаєш?

Ми на дивані, допиваємо третій келих — тобто третій для нього, четвертий для мене, отже, сім келихів у підсумку, якби ми рахували, хоча ми не рахуємо, — тому мені потрібна якась мить, щоб вловити, про що це він.

— Яку стелю?

Він показує.

— Дах.

— Дійсно. — Я підіймаю погляд, так, ніби можу подивитися крізь кістяк будинку на стелю. — Ой, справді. Чому ти про це згадав?

— Ти просто говорила, що як тільки зможеш виходити на вулицю, ти будеш виходити туди. Перевіряти, як там справи.

Я таке говорила?

— Поки що такого не передбачається, — сухо відповідаю я… сухувато. — Я навіть не можу пройтися по саду.

Легенький посміх, нахил голови.

— Можливо, якось. — Він ставить келих на столик, встає. — Де в тебе туалет?

Я повертаюся на дивані.

— Отам.

— Дякую. — Він бреде до червоної кімнати.

Я перекидаюся на диван. Подушка шепоче мені на вухо, коли я хитаю головою туди-сюди. Я бачила, як мою сусідку вдарили ножем. Ту жінку, з якою ти ніколи не бачився. Ту жінку, яку ніхто не бачив. Будь ласка, повір мені.

Чую, як сеча бурить унітаз. Колись так робив Ед, дзюркотів із такою силою, що чути було навіть із зачиненими дверима, ніби він намагався пробити дірку в порцеляні.

Злив туалету. Сичання крану.

Хтось у її будинку. Хтось, хто вдає із себе її.

Відчиняються та зачиняються двері в туалет.

Її син та чоловік брешуть. Вони усі брешуть. Я занурююся глибше в подушку.

Витріщаюся на стелю, де лампочки, мов прищі. Заплющую очі.

Допоможи мені знайти її.

Скрип. Якась завіса. Девід, можливо, повернувся донизу. Я повертаюся набік.

Допоможи мені знайти її.

Та коли за мить я розплющую очі, він повертається та шльопається на диван. Я випрямляюся, усміхаюсь. Він усміхається у відповідь, дивиться повз мене.

— Гарненька.

Я обертаюсь. То Олівія, світиться у сріблястій рамці.

— У тебе внизу є її фотографія, — згадую я. — На стіні.

— Ага.

— Чому ти її не зняв?

Він знизує плечима.

— Не знаю. Не мав чим її замінити. — Він спустошує свій келих. — А де вона, між іншим?

— Зі своїм татом. — Ковтаю вино.

Пауза.

— Сумуєш за нею?

— Так.

— А за ним?