Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта - Ірвін Ялом

Бетті поставила собі «десять». Я був вражений (я очікував на двійку чи трійку) і сказав їй про це. Вона захищала свою оцінку, пояснюючи, що розповідала мені те, про що не знає більше ніхто: наприклад, те, що вона колись вкрала в магазині журнал, чи те, що боїться ходити сама в ресторан та кіно.

Ми повторювали той самий сценарій кілька разів. Бетті наполягала, що вона дуже ризикує, проте я сказав їй:

— Бетті, ви ставите собі десять балів, але я так не вважаю. Я не впевнений, що ви зі мною дуже ризикуєте.

— Я ніколи нікому цього не розповідала. Наприклад, докторові Фарберу.

— Як почуваєтесь, коли мені це розповідаєте?

— Нормально.

— Ви можете використати ще якесь слово, окрім нормально? Коли людина вперше каже такі речі, вона має відчувати страх чи принаймні полегшення.

— Я почуваюся добре. Я знаю, ви слухаєте мене як професіонал. Усе добре. Я почуваюся добре. Я не розумію, що ви хочете почути.

— Звідки ви можете знати, що я слухаю вас фахово? Ви впевнені в цьому?

Обережно, обережно! Я не міг обіцяти бути більш чесним, ніж хотів. Нічого не вийде, вона не зможе впоратися з моїм негативним ставленням. Бетті відповіла, що не сумнівається, а тоді зізналася, що доктор Фарбер засинав під час їхніх сеансів, і додала: їй здається, ніби мені не так нудно з нею.

А що я насправді хотів від неї почути? З її точки зору, вона розповіла мені досить багато. Без сумніву, я це знав. Що було такого в її одкровеннях, які навіть не зачепили мене? Я був вражений: вона розповідала мені про те, що сталося деінде — іншого разу, в іншому місці, але була нездатна чи просто не хотіла розповісти мені, якою вона була саме зараз. Отож, вона завжди ухилялася від відповіді і просто казала: «Все добре» чи «Нормально», коли б я не питав її про почуття.

Перше важливе відкриття, яке я зробив щодо Бетті, — вона була страшенно самотньою і переживала цю ізоляцію лише завдяки своєму підтримувальному міфу про те, що її особисте життя перебігало десь в іншому місці. Її друзі та коло її знайомих перебували не тут, а деінде, в Нью-Йорку, Техасі чи в минулому. Фактично, все важливе відбувалося деінде. Тоді я вперше почав підозрювати, що для Бетті поняття «тут» просто не існує.

І ще одне питання: якщо вона розповідала мені про себе більше, ніж комусь іншому, то якими є її близькі стосунки? Бетті сказала, що в неї репутація товариської особи. Вона наголосила, що і вона, і я займаємось однією справою: вона буває в ролі психотерапевта. Вона додала, що в неї багато друзів, але жоден не знає її справжню. Її характерною рисою було те, що вона вміла добре слухати і любила розваги. Вона ненавиділа це казати, але стереотип про неї був правильним: вона була весела товстунка.

Я подумав про ще одну причину, з якої Бетті здавалась мені нудною, — вона мені не довіряла: під час наших розмов віч-на-віч вона ніколи не була справжньою, вона когось із себе вдавала і виставляла про людське око фальшиві веселощі.

— Мене зацікавило те, що ви сказали про свою веселість, чи то пак про вдавану веселість. Я гадаю, що ви свідомо це робите, умисне намагаєтеся бути зі мною веселою.

— М-м-м, цікава теорія, докторе Ватсон.

— Ви робите це від нашої першої зустрічі. Ви розповідаєте мені про своє життя, сповнене розчарувань, але робите це так, ніби в нас приємна жвава розмова типу «хіба-ми-не-гарно-проводимо-час», чи не так?

— Така вже я є.

— Коли ви так вдаєте радість, я не можу зрозуміти, наскільки боляче вам насправді.

— Це краще, ніж загрузнути в стражданнях і сидіти плакати.

— Але ви прийшли до мене по допомогу. Чому для вас так важливо розважати мене?

Бетті зашарілася. Здалося, що її спантеличила моя наполегливість, і вона трохи відступила, занурившись у глиб свого тіла. Вона довго витирала чоло маленькою хустинкою. Було зрозуміло, що вона зволікала.

— Може, не зараз?

— Бетті, я буду сьогодні дуже наполегливим. Що б трапилося, якби ви не намагалися мене розважати?

— Я не бачу нічого поганого в тому, щоб трохи розважитися. Чому ви все сприймаєте так… так… Я не знаю — ви такий серйозний. Так, це я, і я така. Я не впевнена, що знаю, про що ви говорите. Що ви маєте на увазі, коли кажете, що я вас розважаю?

— Бетті, це важливі, найважливіші речі, з якими ми будь-коли стикалися. Але ви маєте рацію. По-перше, ви мусите точно знати, що я маю на увазі. Чи буде нормально для вас, якщо від цього часу та на всіх наших наступних заняттях я буду переривати вас і вказувати, коли мені смішно — тої миті, коли мені буде здаватися, що ви мене розважаєте?

Бетті погодилася — вона не могла так легко мені відмовити; і я зрозумів, що зараз мав у своєму розпорядженні величезну слухняну машину. Я отримав дозвіл переривати її одразу (пригадуючи, звичайно, нашу нову угоду), коли вона захихикає, буде говорити з дурнуватим акцентом, спробує забавляти мене чи буде згадувати про речі, які відволікають.

Через три чи чотири заняття її «веселий» настрій зник, як тільки вона почала говорити про своє життя вперше з усією серйозністю, на яку заслуговувала ця тема. Вона пригадувала, що мусила вдавати із себе веселу дівчину, щоб інші вважали її цікавою та товариською. Я пояснив їй, що насправді трапилося навпаки: чим більше вона намагалася розважити мене, тим більше я дистанціювався від неї і тим менше цікавою вона мені здавалася.

Але Бетті сказала, що вона не вміє інакше, коли я попросив її змінити стиль поведінки. Показати себе справжню? Якби вона хотіла показати себе, то що б вона показала? Всередині у неї нічого не було. Вона була порожня. (Упродовж нашої терапії слово порожній з’являлося все частіше. Психологічна «порожнеча» — поширене поняття під час лікування людей з розладами харчування.)

Я підтримував її як міг. От зараз, сказав я Бетті, вона ризикує. Зараз вона отримала десь балів вісім-дев’ять на шкалі одкровення. Чи відчула вона різницю? Вона одразу зрозуміла. Вона сказала, що боїться, що в неї таке відчуття, ніби вона має вистрибнути з літака без парашута.

Мені було вже не так нудно. Я позирав на годинник не так часто, і одного разу на занятті з Бетті навіть узагалі не слідкував за часом, як це бувало раніше, не лічив хвилини, які мені ще потрібно було витримати. Я дивився на годинник