Чуття і чутливість - Джейн Остін

— Якщо Елінор ладна відмовитися через те, що місіс Дженнінгс їй несимпатична, це не може перешкодити мені прийняти її запрошення! — вигукнула Маріанна. — Мене такі міркування не бентежать, і, вважаю, я без особливих зусиль зумію терпіти подібні неприємності.

Елінор мимохіть посміхнулася такій байдужості до манер пані, з якою Маріанна ледь могла триматися ввічливо, і то лише після довгих умовлянь, і вирішила їхати. Вона однаково побоювалася і покинути Маріанну без іншої опори, окрім власних її думок, і залишити місіс Дженнінгс в її власній вітальні в години дозвілля лише на милість Маріанни. З необхідністю їхати вона примирилася ще більше, коли пригадала, що, за словами Люсі, Едварда Феррара очікували в Лондоні не раніше лютого, а ще до того часу термін їхнього візиту добіжить кінця, і перервати його можна буде без нечемного поспіху.

— Ні, звичайно, ви поїдете обидві! — повідомила місіс Дешвуд. — Ці заперечення безглузді. Життя в Лондоні дасть вам чимало втіхи, і особливо тому, що ви будете там разом. А якщо Елінор погодиться на те, щоб, окрім перешкод, отримувати і задоволення, вона, поза сумнівом, виявить, що джерела їх можуть бути найрізноманітнішими. Наприклад, чом би їй не познайомитися ближче з рідними її невістки?

Елінор часто думала про те, яким чином можна порушити безтурботність, з якою її мати покладалася на те, що їх з Едвардом пов’язує взаємне почуття, щоб трохи пом’якшити удар, коли відкриється істина, і ось тепер у відповідь на цей натяк вона, хоча і без жодної надії на успіх, змусила себе стати до виконання свого задуму, сказавши:

— Мені дуже подобається Едвард Феррар, і я завжди буду рада його бачити, але щодо його близьких, то мені, правду кажучи, байдуже, познайомлюся я з ними чи ні.

Місіс Дешвуд посміхнулася і нічого не відповіла. Маріанна здивовано підвела на неї очі, і Елінор зрозуміла, що слова її пропали надаремне.

На цьому суперечки скінчилися, і невдовзі вони зійшлися на тому, що запрошення буде прийняте без жодних застережень. Місіс Дженнінгс від захоплення розсипалася в обіцянках опікати і розважати панночок, як рідних. І зраділа не тільки вона. В захват прийшов і сер Джон. Для людини, яка більше всього боялася бодай один день провести наодинці, додавання до числа мешканців Лондона ще двох було вже дещо. Навіть леді Мідлтон, відступивши від свого звичаю, спромоглася зобразити радість. Ну, а міс Стіл, і особливо Люсі ніколи в житті не були такими щасливими, як у ту хвилину, коли дізналися про таку приємну новину.

Хоча і всупереч своїм бажанням, але Елінор поступилася з меншим небажанням, ніж чекала. Щодо неї самої, то тепер уже не мало значення, поїде вона до Лондона чи ні, а завваживши, яка задоволена її мати, як захоплена Маріанна, чий характер, голос, манери негайно відновили минулу жвавість і навіть більшу, ніж раніше, веселість, вона не могла досадувати на причину і не дозволила собі непокоїтися про наслідки.

Радість Маріанни швидше була схожою на екстаз — таким великим було її хвилювання і бажання швидше вирушити в дорогу. Стримувала її лише близька розлука з матір’ю, і у хвилину прощання горе її не знало меж. Місіс Дешвуд страждала не набагато менше, і з них трьох тільки Елінор, здавалося, пам’ятала, що розлучаються вони зовсім не на століття.

Виїхали вони в перший тиждень січня. Мідлтони мали поїхати слідом днів через десять. Панночки Стіл міцно укоренилися в Бартон-парку, і лише від’їзд господарів змусив би їх полишити його.

Опинившись у кареті місіс Дженнінгс і прямуючи до Лондона під заступництвом цієї пані як її гостя, Елінор мимоволі дивувалася своєму становищу — таким недовгим було їхнє знайомство, так мало підходили вони одна одній як за віком, так і за схильностями, і такими невичерпними були її власні заперечення проти цього візиту лише кілька днів тому! Але всі вони були усунені або обійдені з тим щасливим юним запалом, що його Маріанна і їхня матінка мали однаковою мірою, і Елінор, дарма що серйозність Віллоубі інколи і пробуджувала в ній сумніви, не могла, спостерігаючи блаженне передчуття, що переповнювало душу Маріанни, і сяйво в її очах, не відчувати, яким безнадійним є її власне майбутнє, як їй, порівняно з Маріанною, зараз сумно і з якою радістю прийняла б вона невизначеність, у якій залишалася Маріанна, лише б попереду їй також світила заповітна мета, лише б у неї було право на такі самі мрії. Проте через короткий, через дуже короткий час наміри Віллоубі мали прояснитися. Напевно, він уже в Лондоні. Нетерпіння Маріанни швидше дістатися туди показувало, що вона сподівається знайти його там. І Елінор збиралася не тільки дізнатися всі подробиці про його характер, які відкриють їй тільки її власна спостережливість і відомості, отримані від інших, але і з ревною увагою стежити за його поведінкою з Маріанною, щоб після перших же їхніх зустрічей упевнитися, який він насправді є і до чого прагне. Якщо висновок буде несприятливим, вона, в усякому разі, спробує розкрити очі сестрі, а якщо ні — ті ж зусилля витратить на те, щоб уникати егоїстичних порівнянь і відганяти жалі, які можуть затьмарити її радість за Маріанну.

Їхали вони три дні, і поведінка Маріанни правила за прекрасний взірець того, якої люб’язності й уважності могла надалі чекати від неї місіс Дженнінгс. Майже всю дорогу вона мовчала, поглинута своїми думками, і сама не починала ніяких розмов, якщо не зважати на захоплені вигуки з приводу того чи іншого мальовничого пейзажу, але й тоді вона зверталася тільки до сестри. Щоб загладити її поведінку, Елінор негайно обійшла посаду ввічливої гості, на яку сама себе призначила, і кожної хвилини була до послуг місіс Дженнінгс, базікала з нею, сміялася і слухала її, скільки могла. Місіс Дженнінгс зі свого боку поводилася з ними обома дуже приязно, невпинно піклувалася — як би влаштувати їх зручніше і полегшити їм дорогу, і страждала лише від того, що вони відмовлялися самі замовляти собі обід у готелі і не хотіли признатися, віддадуть вони перевагу лососині перед тріскою чи вареній курці перед телячими котлетами. В столицю вони в’їхали о третій годині на третій день, радіючи після такої