Повії теж виходять заміж - Євгенія Анатоліївна Кононенко

- Боявся командора…

- Ну, по-перше, Дон Жуан нічого в світі не боявся, а подруге, по-друге ваш чоловік – не командор.

Після кав'ярні вони їхали по набережній. Чорнів Дніпро, пливли убогі кам'яниці Набережної Хрещатик. Зеленович розповідав пригоди, що відбувалися в тих подвір'ях давнодавно, ще коли він студентом працював на швидкій допомозі.

Чоpне місто пливло рікою життя і несло в божевільну далечінь. Ось і їхня сонна Куpенівка, і їхній темний будинок.

- Ну от, в моїй машині довго житимуть ваші парфуми, Анно. Прощавайте. Все буде чудово. А вам я хочу дати одну невеличку пораду. Ніколи, навіть у смертну годину, якщо, не дай Боже, помиратимете раніше за свого чоловіка, не зізнавайтесь, що між нами, як кажуть обивателі, нічого не було. Він того не вартий.

- То що ж ми все-таки вирішимо – олів'є чи вінеґрет? – запитала дружина.

- Олів'є, – сонно відповів він.

- Ти знаєш, до шпрот і справді краще олів'є, а от до оселедця краще вінеґрет.

- Значить, хай буде вінеґрет.

- Так, але ж твої брати полюбляють олів'є, просто всю велику салатницю до себе тягнуть, хоч насипай одному – подвійну порцію, а другому – потрійну!

- Ну, то роби олів'є.

- Але ж без вінеґрету не подаси ні оселедця, ні грибів. отже, доведеться робити і олів'є, і вінеґрет, – дружина стурбована, ніби йдеться про порятунок всієї земної цивілізації.

- Ну тоді роби і те, і те.

- Але ж це не менше шести великих тарілок, не стане місця на столі для консервацій! Огірків і кабачків треба ставити не менше шести-семи салатниць. Маринованих грибів – не менше трьох, це святе. А ще ж із порядку денного не знімаються ні буженина, ні фаршировані яйця.

- Яйця можна зняти, – йому дуже хочеться спати, він мимрить лінькувато сонно.

– Та ти що, фаршировані яйця – то наша родинна фірмова страва! Робитимемо всі види фаршу – і печінковий, і сирний, і цибулевий… Яйця будуть без обговорення. Але ж яка буде основа – вінеґретна чи олів'єва?

- Оливична, – мимрить він на свою голову. Такого презирства до події глобального значення дружина знести не може. Вона вмикає світильник біля ліжка і тормосить його за плече.

- Знову кидаєш мене сам на сам з усіма домашніми клопотами! Я, здається, науковий працівник, а не куховарка! І повинна підрахувати, як накрити повноцінний стіл мінімум на тридцять осіб!

- Скільки? На біса тобі тридцять осіб?

- Ти що, тобі, мабуть, вже треба пройти курс йодистого золота! Від склерозу! Ми ж іще рік тому вирішили, кого будемо кликати!

Вже декілька ночей дружина натхненно торочить про холодні і гарячі страви, напої та солодке, а він лише зараз втямив, про що це вона. Так, так, наближується дата. Двадцять п'ять років разом. «Сере-е-ебряные свадьбы – негаснущий костер, серебря-ные свадьбы – душевный разговор», – ця пісня була популярна саме в той рік, коли вони під'їхали в «Чайці» до особняка в Липках, піднялися білими сходинками, пройшлися неймовірно розкішними кімнатами, а хтось із гостей весь час повторював: «Ну й жили люди!» – натякаючи на дореволюційних власників. Все було урочисто до запаморочення. Запам'ятався багрянистий манікюр співробітниці Палацу щастя, котра тицяла пальцем у рядок в реєстрі, де треба було поставити необхідні підписи.

- Привітайте одне одного, – сказала вона, коли неслухняні руки вивели ті підписи. І вони не второпали, що від них вимагається, поки гості не підказали, що тепер треба цілуватися.

Дружина дуже пишалась, що вони тоді їхали в «Чайці» і що розписувалися в старовинному особняку на Печерську, а не в «бермудському трикутнику» на проспекті Перемоги, куди було перенесено Палац щастя через декілька років після їхнього весілля. А головна гордість – так це те, що вони святкуватимуть срібне весілля. Ніхто з їхніх друзів і родичів не сподобився такого житейського розкошу. Один з його братів розлучився, проживши зі своєю Валентиною двадцять років. Тепер бачиться з дітьми по днях народження, коли відсутня їхня мати. Другий брат теж розлучився, взяв нещодавно новий шлюб, має дитину, молодшу за онука від першого шлюбу. Дружинина сестра знову зійшлася з колишнім чоловіком, з яким не жила років десять. Від першого їхнього весілля минуло двадцять п'ять років, але ж святкувати срібне було б смішно. Друг сім'ї, Михайло, приходить до них у гості щоразу з новою дружиною. Ще один друг сім'ї, Віктор, не одружувався жодного разу. Живе з мамою. У нього все ще попереду. Сусідка Лариса напередодні срібного весілля застукала свого хазяйновитого мужа із безпутною женщиною.

Як не умовляли її друзі, родичі і рідна мати, Лариса виявила моральний максималізм і прогнала з дому незамінного майстра на всі руки.

Як і вони, прожили в злагоді двадцять п'ять років їхні друзі Семеновські. Але коли прийшла та дата, Семеновським було не до святкування срібного весілля: головні плоди шлюбу, діти, були у чесних і порядних Семеновських аж надто невдалими. Ні син, ні дочка по закінченні школи ніде не вчилися і не працювали, доїли завчасно постарілих батьків, які ніяк не могли збагнути, як це в інтелігентній трудовій сім'ї виросли такі аґресивні нероби. Втім, не знаходили собі місця у цім світі не лише діти Семеновських. Багато хто з покоління дітей лишався за бортом життя. Гарненька племінниця Оля кинула інститут, пішла працювати в бар, бо довели нестатки, а потім потрапила до лікарні, сестра й не розповідає, що там сталося. А син бабія Михайла працює дистрибутором памперсів. Хоч сам Михайло, як не є, а кандидат наук. Невже і справді покоління їхніх дітей безжально втрачене?

Але тим більша гордість, що їхні син і дочка у цей навіжений час дотримуються давніх традицій інтелігентної родини: син працює, донька закінчує вчитися, вони не спокушаються легкими сумнівними заробітками. А також – і це теж тішить – не поспішають заводити власні сім'ї. І дружина, розуміючи реалії нового часу, не підганяє дочку