День гніву - Юрій Косач
«…войною звоєвали і своей неситости привлащили і подчинили істинніє із древніх віков землі і провінції наші Сарматскіє, Козакорусскіє, от Подолян і Волох по Віслу і аж до самого Вилня і Смоленска, доміє і обширніє границі свої імущиї, а іменно: Київскую, Галицкую, Львовскую, Хелмскую…»
«…Белзскую, Подолскую, Волинскую, Премискую, Мстиславскую… — підкреслював нігтем. — …Витебскую й Полоцкую…»
— Дуже добре, краще не треба, пане Іване…
«…і не тілко в помежних землях і провинциях наших Руских славноє ім’я наше козацкоє ізпразнили і загладили, але що найгорше і найжалоснійше, всіх оних братию нашу Роксолянов в невольничоє подданскоє ярмо запрягши от віри отечеснія православнія душеспасителнія к греко рускія отринули…»
До Виговського підійшов навшпиньках писар у вишневому жупані, з пером за вухом, з лисячим гострим лицем — Самійло Зорка, старший канцелярист, він і складав цей універсал. Пошепки сказав Виговському новину — Прокіп Верещака, тільки що з Червоної Русі, просить говорення з паном гетьманом. Виговський підняв брови: Прокіп Верещака — це ж скарб для канцелярії. Зорка віддалився навшпиньках. Драгомани, підписки посміхнулись до нього.
Гетьман кінчив читання.
«…Кгди ж єжелі ветхій Рим іже всіх європейских городов матерію наречуся может, многими панствами і монархіями владівий і о шестистах чтиридесяти і п’яти тисящах войска своєго древле гордившийся, давних оних віков далеко меншим против воінственной сили римской валечних Руссов с Ругии от Помория Балтицкого албо німецкого собранієм, за предводителством князя їх Одонасцера року по рождеству господньем 470 бил взятий…»
— Знову Одонацер[258]? — підвів Богдан голову. — Це, мабуть, пан Зорка додав?..
— А він це любить, — посміхнувся Виговський, — чи погано?..
— Добре, так і треба…
«…Чотирнадцять літ обладаемий, то нам тепер, кшталтом оних древних Руссов продков наших кто может взбранити діяности воінственной і уменшити отваги рицерской…»
— Певно, що ніхто… — Хмельницький пробіг ще останні рядки. — Це все?
— Все, Ваша гетьманська мості…
І Андрій Іскрицький, старший підписок, підбіг з гостро стятим пером. Підписки й драгомани підвелись. Львович, молодий канцелярист, цікаво витягнув голову. Мухи бриніли. Гетьман узяв перо й швидким широким розчерком підписав: «Зіновій-Богдан Хмельницький, гетьман Войська Й. К. М. Запорожського».
— Вождь козаків-ребелізантів, — засміявся Хмельницький, віддаючи перо, й всі підписки засміялись. Гетьман був доброго настрою, хотів жартувати. Й підвівся, кивнув головою канцеляристам і пішов, м’яко ступаючи. Виговський не відступав його.
— Універсал добрий, — говорив гетьман, — складний, багато відізветься на нього, ляхи читатимуть…
— Не дочитають, пане Богдане, кров заллє.
Ішли коридорами фортеці. Високі шкоти презентували алебардами. Кричевський ходив з Демовичем-Креховецьким, облічував щось.
— Людвисарі ждуть, куме, — крикнув до гетьмана.
— Приходь на раду, полковнику, — пройшов Хмельницький.
У вікні стояли, розповідаючи собі, полковник Теодорович, Нечай, Ґанджа, складний Чорнота, вклонились гетьманові. Застиг Мужиловський. По сходах важко йшов здоровенний Бурляй з реєстровими полковниками. Майнув осавул Іван Ковалевський — гетьман спинився.
— Їдеш у Крим?
— Так, ваша мосте, завтра.
— Все маєш?
— Так.
— Тимоша ж привези, пришли не гаючись, сам залишайся, Тиміш мені потрібний…
Пішли, й гетьман говорив Виговському скоро, думки, як блискавки.
— Не слухати Перебийноса, він в гарячій воді купаний, переждати, пактувати.
Виговський хитав головою.
— Я знаю, що роблю. Я ночей не сплю. Все зважую. Я не нагальний вітер. У кого солом’яний вогонь, купи зібрати, різунів — а завтра що? Скільки ще роботи, скільки ще діла… Матер Деї…
Купи йдуть — добре. Гловацький на Сіверщину, Гайчура пробирається на Полісся. Завтра Теодорович і Нечай виїдуть в Брацлавщину, Гладкий вже пішов з Худорбою в Чернігівщину. Вогнем і мечем. Шкодувати не треба. Тривоги задати їм. За це не страшно. Обоз в Білорусі, може, до Чигрина виїхати треба. Підождемо, зміцніємо. А тим часом потенції менші й більші прихилити. Януш, князь Радзивілл, невже він не сидітиме тихо, хто ж, як не він, обіцяв? Якщо Литва не вмішається, півділа зроблено. Московія — Унковського й Бунакова соболями обкинути. Страшно Москви. Сидить тихо, але що думає? Тепер Туреччина. Ковалевського — до Бахчисараю, нехай умовляє. Тугай-Бей — побратим, прийде, але що султан? Це найважніше. Заспокоїти його. Інші — от і нема людей, з ким, з ким, а ви Річ Посполиту хочете, монархію. А цісарство?
— Мещерин, — кинув Виговський.
— А шведи?
— Чаплич поможе, аріанин.
— Іспанія, Франція — до кардинала Мазаракі, вислати негайно листа до Відня, до Реґенсбурґа, до всіх потенцій. Ракочій — от цей, от цей мене непокоїть. Ракочій буде королем.
— Коли б підійшли ми до Любліна, — вкинув Виговський, — ми б їм короля вибрали.
— Підемо, дай зміцніти тут. Гармат нема, гроші треба, ще раз гроші, реґіментарів… А чернь утримати — беллюм сіне капіте[259]… Я все зважив, так, як я кажу, роби, пане Іване, а то ти свій розум маєш, шкода много говорити. Я сказав. Листи не забудь. І до Венеції…
Спинився перед своїм покоєм. Виговський знав, що ще питатиметься зір. Арґолі, празький астролог, з гетьманського обозу взятий, вкрадливо чекав уже, низько вклонився. І ввійшов за гетьманом, сухий, з сивою борідкою клином.
— Зорі, — прошепотів Виговський, — зорі — дурне. Людина собі сама стелить шлях. Схоче — є, не зможе — нема людини. І в тому, що говорить, — правда й ні. Важкий, крутий він. Але тільки він. Ніхто інший.
Війська йшли. Маяла над бастіоном гетьманська корогва. Богун підійшов і клепнув по рамені. Богун був ще вищий — на цілу голову, велет.
— З тобою жити, не вмирати, пане тезко, — сказав, — випити б аліканту[260]; універсал читав. Добре зложено.
— Похваляєш?
— Аякже ж.
— А я ні, — гірко всміхнувся Виговський, — я хотів іншого.
Богун пильно вдивлявся в нього.
— Чого ж ти хотів, мості канцлере?..
— Декларації окремої Речі Посполитої нашої, Києва окликання гетьманською столицею, князівства й володіння Богданового, на ввесь світ промінюючою свободою…
— Заручиш же мені, що вже час на те? — посміхнувся Богун. — Здайся на Богом нам даного, він знає, що чинить, мості канцлере, краще від нас…
І Богун пішов до гурта полковників.
2
Юрій Гедеон Рославець, мандрівний поет, писав до й. м. Яна Мазаракі у Львові:
«Добре фольгую собі, милий мій друже, в цій мандрівці, що пахне мені весняним цвітом. Гей, та й розцвіли ж пишно сади у волинській землі! З небораком Римшею мандруємо восвояси через такі городи коронні — Золочів, Бузьк, Броди, Крем’янець, Дубно, Олику, а оце добились ми до Погориння, звідки й посилаю тобі листа не «з перцем», а з подорожнім купцем львівським, вірменином, паном Осовіятовицем, що зустрівся мені в дорозі з Києва. Подорожування се багате в пригоди й зустрічі, яко же ця вся