Логіка речей - Василь Дмитрович Кожелянко

— Ми просто звінчаємося, коханий, — Ефіопка не жартувала, — адже з ним я не була вінчана.

Проблємная дєвушка, подумав я, але у відповідь лише ствердно кивнув головою.

— А діти? — сказав я.

— Діти зі мною, це без варіянтів, — твердо промовила Ефіопка.

— А він?

— Переживе.

Ми ще трохи поцілувалися і домовилися. що сьогодні ввечері вона все розкаже своєму чоловікові, дітей перед тим відвезе до мами, і відразу ж перебереться до мене. Я маю взяти машину і чекати на її дзвінок. Постановили собі, що все треба зробити швидко і з найменшими втратами.

Зі змішаними почуттями я пішов додому з наміром прибрати помешкання.

Я жив сам і звик, що кожна річ має своє, суворо відведене їй місце. Коли нечасті гості пересували на кілька сантиметрів книжку, диск або чайник, я страшенно дратувався. А невдовзі тут з’явиться інша, хай кохана, людина і все піде шкереберть.

У неї самої косметики і парфумерії, мабуть, зо дві валізи!

Стало не до прибирання. Я сидів у кріслі, тупо дивився на дзиґарі й думав. Себто не те щоби думав, а намагався збагнути, про що я думаю. Так минала ціла днина. Я вже не думав ні про кохання, ні про щастя, ні про свободу. Я уявляв собі, що коїться у неї вдома. Ось минула шоста година, повернувся її чоловік, вона подає вечерю, він задоволено бере з холодильника пляшку дорогої горілки, наливає собі чарку, вона жестом зупиняє його і каже, що має розмову; він неуважно слухає, кришачи хліб на скатертину. Вона каже, що покидає його і йде до іншого, він мовчки випиває чарку, але не заїдає, а наливає другу, вона йде у передпокій, одягається, бере валізу, виходить з помешкання, набирає на телефоні мене…

Ні! Як у сні, я викликаю номер її мобільника.

— Ало, це ти?

— Я. Ти вже говорила з ним?

— Так. Я виходжу.

— Не треба.

— Що?!

— Скажи чоловікові, що пожартувала, і залишайся вдома.

Настала довга павза, потім вона вдавано бадьоро запитала:

— Це ти так жартуєш?

— Ні. Я серйозно.

— А любов? — запитала вона розпачливо.

— Любов — це хвороба мозку, — буркнув я десь почуту фразу.

Вона ще трохи помовчала, а потім вимкнула телефон.

Даремно я кидався такими словами, бо незабаром справді захворів. Відразу ж після тієї розмови я взявся вибивати клин клином: волочився барами, нічними клубами, знайомився з дівчатами, а десь на третій день настало похмілля.

Ясно й чітко, ніби вирізьблено алмазом на склі, я усвідомив, що без неї не можу. Я був готовий на все, дозрів навіть до того, що вона переверне моє помешкання догори дном. І діти хай бігають хатою! Окрилений почуттям майбутнього затяжного родинного щастя, я зателефонував до Ефіопки.

— Привіт, Еф.

— Милий мій, забудь це дикунське ім’я, забудь мене, забудь цей телефонний номер, хоча номер можеш пам’ятати, я сьогодні ж його поміняю.

— Елло, — так я її ще не називав, — я хочу…

— Мене не цікавить, що ти хочеш! Якщо ще раз зателефонуєш, будеш мати справу з моїм чоловіком. Все!

Це було справді все. Після того я захворів. Ні, мене нічого конкретно не боліло, просто я не міг ні їсти, ні спати, ні читати, ні слухати музики. Я сидів у хаті й тихенько- тихенько, як покинуте щеня під плотом, скавчав. Мені здавалося, що як би прийшла смерть, це було би великим визволенням. Думка про самогубство вже не навівала жаху.

За три чи більше дні я почав бачити різні видіння. Ось я з Еллою в розквітлому саду, цвіте одночасно все: абрикоси, вишні, яблуні, трава зелена аж світиться, небо — однієї барви з її очима, сонце — лагідне, доброзичливе й делікатне: ховається за сріблясту хмару, коли ми роздягаємося…

Потім я бачив наше з Еллою родинне життя, — довге, гарне, з онуками-правнуками. Щасливе!

Потім я бачив, як літає Помаранча і, стомившись, сідає перепочити на веселку. Сидить собі, гризе шоколад, махає ногами, на одній з який зсунулася шкарпетка.

Невідомо, що зі мною сталося б, якби не Стрекоза. Вона прийшла зі своїм другом, побачила, що коїться, і послала хлопця в магазин. Через півгодини вона вже годувала мене манною кашею з ложечки, як дитину. Її хлопець прибирав кімнату і допоміг мені викупатися й поголитися.

Згодом до мене повернувся дар мови і перше, що я вимовив, це було:

— Стрекозо, люба, поговори з Еллою.

— Якою Еллою?

— Ну, з Ефіопкою.

— Знаєш що, старий, — Стрекоза взялася в боки, як класична українська молодиця і випнула свої, треба сказати, дуже акуратні груди, — якщо ти геть зваріював, то скажи, і ми віддамо тебе в дурдом, а коли ще бодай трохи тямиш, то намагайся виборсатися. А ми тобі допоможемо. Бери їж зупу.

Я обрав життя. Вчився знову їсти, і одного разу навіть успішно, рівно за чотири хвилини, зварив собі яєць, пробував читати газети, дивився телевізор, хоча мало що в ньому бачив. Про ефіопку заборонив собі думати, як про змій у лісі, коли босоніж ходиш галявинами, збираєш суниці та гриби, набуваючи в такий спосіб первісної єдності з природою.

Коли до мене повернулася здатність адекватно сприймати дійсність, я побачив, що втратив роботу, вочевидь, кваліфікацію і залишився без засобів до існування. З того гірко затужив. Ожила фантазія почала швидко, буйними фарбами малювати мені моє майбутнє: голод — борги — ще борги — продаж цінних речей і меблів — продаж квартири — інститут бомжівства — смерть у жорстокій бійці з колегами за