Логіка речей - Василь Дмитрович Кожелянко

експериментував із заростом, — в моді маленька борідка без вусів, ось я її й ношу. Я хотів було за своїм звичаєм пожартувати на цю тему, але, впіймавши її погляд, вчасно зупинився. Ні, я не сказав би, що цей погляд повний ненависті, якщо в ньому й було таке почуття, то не до мене, а до цього дискомфорту на свіжому повітрі, а ще в її погляді я прочитав пригніченість одруженої жінки, що втомилася від адюльтеру, голод недозадоволеної коханки, розпач кокетки, яку сторонній бачить без макіяжу, докір мені, який довів нас обох до такого стану і водночас — заклик щось зробити. Єдине, що я міг у тій ситуації зробити, це викликати телефоном у цю глушину таксі, завезти нас до середмістя, зайти в бар і замовити по чарці коньяку.

Ми швидко ковтнули коньяк, запили гарячою кавою, і я замовив іще. Розмовляти не хотілося, зате добре пилося. Ефіопка вмилася в туалеті й сиділа навпроти мене зовсім без косметики.

Такою її я ще не бачив — зовсім не яскрава, природна, гарна, хоча вже й не красуня, і дуже-дуже беззахисна. Я просто фізично відчув, як мене охопила неймовірна ніжність. Мені закортіло її лагідно, без жодного хтивого підтексту обняти її та, ковтаючи солодкі сльози, шептати на вухо, що я її люблю, що я її захищу, що я її нікому не віддам. Я ще трохи випив, і Ефіопка засвітилася золотистозеленою аурою, до якої я довго не міг підібрати назву… ага! — персиковою! Якби я був художником, я би, як Помаранча, невідомо кого малював її портрет повидлом, пальцями — так краще відчувається, солодкість ця вже остогидла, але ніяк не розкохається. І злизую твої повіки, що персиком тепленько дишать. Так, саме персик.

Я запитав офіціянтку, чи є в них свіжі фрукти.

У них був персиковий сік. Ось так і в житті! Ти хочеш чогось справжнього, живого, нефальшивого, а тебе знаходить якщо не сурогат, то щось уже перероблене до стандартів ширпотребу. А з іншого боку — ти, споживач речей, речовин і чужої духовної енергії, що ти зробив для того, аби в світі було менше фальші?… Отож бо.

До бару зайшла Стрекоза з гарним хлопцем.

Помітивши нас, вона щось сказала своєму другові, той завів розмову з офіціянткою, а вона підійшла до нас.

— Привіт, квіткові.

Ми зацьковано подивилися на неї.

— Так… — Стрекоза пильно поглянула на нас, — все зрозуміло.

— Це щастя, коли тебе розуміють, — пробелькотів я банальну фразу.

— Ні фіга! — кинула Ефіопка, — щастя — це коли тебе люблять! До того ж увесь рік!

Стрекоза зацікавлено розглядала нас із Ефіопкою:

— Це щось нове. Скажіть мені, мої любі, це у вас третій сезон?

— Третій, — відповів я.

— Ясно, — промовила Стрекоза, — любов живе три роки.

— Точно, — підтвердив я.

— Це у козлів три роки, — ледве стримуючи сльози, люто прошипіла Ефіопка, — а в людей любов на все життя!

— Просто по трьох роках з’являється точка біфуркації — примирливо сказала Стрекоза, — або-або. Так шо, старий, думай. — Вона легенько ляснула мене по чолу пальцями з «архітектурним» манікюром — на нігті було наклеєно мініатюрні овальні акваріумчики, в яких плавали золоті рибки, — і пішла до свого хлопця.

А що тут думати?! Відцвіли останні яблуні, і за звичаєм нашого — гм! — кохання ми мали розлучитися на рік, до наступної весни. Ефіопка мала назад ставати Еллою Феофілівною (Е.Ф. скорочено), матір’ю двох дітей і дружиною солідного чоловіка. Я мав одягати нудний костюм і повертатися до остогидлої служби.

Ми допили коньяк і, не домовляючися ні про що, розійшлися кожен у свій бік.

Наступного ранку я на службу не пішов, тож відповідно не вбрався у діловий костюм, а одягнув джинси, куртку, позеленену травою зі ще невивітрілим запахом її парфумів, пішов швендяти містом і, засвідчуючи, що геть пустився берега, випив дві пляшки пива. Алкоголь зранку — для мене це означало, що я зважився на щось важливе. Трохи захмелівши, я зізнався собі, що кохаю Ефіопку. По-справжньому, тобто жити без неї не можу. Я подзвонив до неї додому, ніхто не відповідав, я набрав її мобільний — те ж саме. Я знервувався, стривожився, а потім злякався: щось трапилося! Вчора вона пішла напідпитку — точно щось… Я безцільно тинявся містом, через кожні десять хвилин телефонуючи до неї. Ноги самі занесли мене в парк. На лавочці, під деревцем, що цього року першим зацвіло, сиділа Ефіопка і нервово курила. Це була таки Ефіопка, а не Елла Феофілівна — в синіх джинсах, оранжевих кросівках, такій же майці… Помітивши мене, вона викинула цигарку, підвелася. Я підійшов, ми міцно обійнялися і мовчки так стояли хвилин зо п’ять.

Я поривався щось сказати, вона закривала мені долонею рота. Потім ми цнотливо, як підлітки в час першого кохання, цілувалися. Нарешті, пішов дощ, на цей раз він уже не дратував, навпаки — в ньому ми побачили благословення неба. Я відкрив рота, і мені було дозволено говорити: сьогодні дощ пішов сухим вином, розщедрився — весну довів до бунту і не намацав під ногами ґрунту, а я не п’ю, бо вечір за кермом!

— А ти не спиш, — підхопила Помаранчин вірш Ефіопка, — ти — поводир комах. Вони до тебе липнуть, як до Бога!..

Ефіопка обірвала поезію, лукаво подивилася на мене і запитала:

— А її ми запросимо на весілля?

— Кого?

— Помаранчу.

— Звичайно… Чекай, яке весілля?

— Наше з тобою.

Реальність, незручна, сіра, з гострими рваними краями свавільно впхалась у мою світлу ідилію.

Чесно кажучи, життя з коханою я не уявляв собі в побуті, для мене це мали бути суцільні поцілунки й любощі, вино і квіти, музика й поезія. А виявляється, що мене хочуть оженити. Але інший варіянт — розлучитися з нею, вочевидь назавжди.

Я пригадав сьогоднішній ранок, як мені було без неї, і вирішив, хай буде, що має бути, аби лише не втратити її. Зрештою, на