Цар і раб - Іван Іванович Білик

— Одягни вишневий.

— Вишневий хітон? — Елена з радістю вхопилася за сю думку, сама собі дивуючись, як се досі можна було вагатися. — А чому вишневий? — спитала вона, щоб зайве перевірити й себе, й дівчину.

— Коли він уперше побачив тебе, ти була в ньому, — відповіла Раїс.

— Невже?.. — Елена зайнялася й почала з раптовою сором'язливістю вдягати вишневий хітон. Довгий вузький викот ледь прикривав перса, лишаючи тільки натяк, схожу на загадку лінію, й білий овал обличчя в обрамленні темних крутих пасом волосся здававсь іще білішим і мовби випромінював рожеве матове тепло.

Елена пройшлася в хітоні до дверей і, глянувши в очі Раїс, повернулася. Чому вона ввесь час так старанно штовхає мене до нього, майнуло їй. А се мале кошеня ревнує. Останнє було зрозуміло Елені, перше ж так і лишилося в ній нерозв'язаним, аж поки й настав час іти.

Він з'явивсь лише перед полуднем, блискучий, простоволосий і невірогідно погарнілий од морозцю, й з раптового блиску в його очах Елена вгадала, що сама теж має чудовий вигляд.

— Ходімо! — сказав він, ледве зайшовши до таламуса. — Мати не любить, коли гості спізнюються.

На дівчат він і не глянув, мовби їх і в таламусі не було, хоча Раїс вивчала його з кутка біля ложа холодним тверезим поглядом досвідченої жінки, Клеопатра ж никала по кімнаті й лізла поперед Елени, мало не в вічі гарному, мов Паріс із дивної казки про троянців, коханому її господині. Він навіть обійняв Елену й притулився вустами до ледве схованих під викотом хітона грудей. Клеопатра сапнула й прохопилась:

— Ой…

Елена теж удавала невидющу й тільки з порога, вже виходячи, кинула через плече:

— Нікого без мене щоб не впускали.

Раїс тільки холодно примружилась на її веління, Клеопатра ж і не почула його, вражена мужньою красою молодого евпатрида.

— Паріс… — мрійливо проказала вона, коли гримнула хвіртка.

Раїс була іншої думки:

— Лялька.

— А твій? А твій? — ображено прохопилася чорнява дівчина.

— Кажеш, наче се — твій.

— А той — твій? І той не твій, еге ж? Хіба не можна просто так, коли чоловік гарний? — замирливо сказала вона, прилащившись до старшої подруги. Коли Елени вдома не бувало, вона всю свою спрагу ласки віддавала подрузі, й та терпіла її, чого ніколи не траплялось при Елені.

Елена ж тим часом ішла на два кроки позад Архелая й, не дивлячись ні на кого, бо се в добропорядному місті вважалося б справжнім гріхом, бачила всі погляди, звернені на неї. Вона добре знала ціну тим поглядам, але їй приємно було йти крізь натовп задля першого снігу по-зимовому вбраних людей. Дехто був у сукняних гіматіях, що й досі зберігали сліди скринь, негнучкі й теплі, решта носила зручні скіфські ногавиці та свитки з кумедними застібками-патичками, й мало хто не спинявсь, аби поглянути на вродливу молоду пару. Се було єдине, на що зважилась Елена, йдучи сього небуденного для неї дня головним узвозом угору: не затуляти виду краєм гіматія.

Я теж, як і всі жінки, скромно подумала Елена. Кожна прихильниця Афродіти мріє вийти заміж, бо так погоджено кумирами. Тоді їй здалося, що й се нескромно. Ще донедавна вона й мріяти боялася, стиснута лещатами жахливих обставин, й із вуст їй полилися тихі й щирі слова подяки вітцеві всіх олімпійців.

Архелаїв хором стояв на Восьмій терасі за зубчатими мурами Акрополя, відразу під терасою святилищ. Тут мешкали найвидатніші евпатриди, й серце Елени схвильовано закалатало. Вона знала вже майже всіх мешканців Восьмої тераси, дехто з них бував і в її домі над аґорою, та досі не мала доступу до них. Тепер Архелай показував їй сюди дорогу, й вона з удячністю й любов'ю дивилася на його кремезну спину, захищену гіматієм з дорогого афінського сукна. Юнак жодного разу не озирнувся, та Елена знала, що він дослухається до рипіння її черевичків по тонкому снігу, й милувалася легкою граційністю його рухів і його чудового витого ціпка, якого, певно ж, не мав жоден пантікапеєць.

Будинок декарха царських махерофорів стояв точно під заднім причілком хорому Аполлона Лікаря, найпишнішого з усіх пантікапейських святилищ, де верховним жерцем уважався сам басилевс Перісад. У сім Акрополі все хвилювало Елену, й під хоромом Аполлона Лікаря вона мимоволі спинилася. Не почувши за собою її кроків, Архелай уперше озирнувся.

— Се тут отой хід із хорому Кібели? — спитала вона.

— Тут. — Голос Архелая здався їй холодним, і вона здогадалася, яка тому причина. Після повстання робів про той хід у місті говорили дуже багато й щоразу сплітали його з іменем Савмака — молодого лоґофета, про стосунки ж Архелая із Савмаком Елена добре знала й від інших, і від пройди Клеопатри.

— А се — мій дім, — сказав юнак і, доки вона встигла стямитися, приворітний роб почув голос господаря й одчинив хвіртку пишного червономармурового пілона з чотирма колонками.

Архелаєва мати Галина була ще не стара жінка років під сорок і, побачивши її, Елена не стрималася:

— Який він схожий на тебе, кіріє!..

Галина відразу ж повела гостю на жіночу половину дому, в ґінекей, і доки роби лаштували обід, вони лагідно й приязно гомоніли про суто свої, жіночі справи. Обидві сподобались одна одній з першого ж слова, й Елена, осяйна, мов олімпійка, була просто щаслива.

— Я на десятому небі! — вдруге за сей вечір не стрималася вона, й хоч картала себе за ту нестримність, але зайвого настрою з себе збити не могла. Се якоюсь мірою зробила за неї Галина, відповівши на той її вигук:

— На десятому небі в нас Перісад, люба моя! Ми — на восьмому.

Се був натяк, що Десяту терасу займає царський хором, Елена спершу примовкла, намагаючись уторопати, що криється за тими словами господині, тоді відітхнула, проте винесла враження, що ся жінка, яка й досі зберігала красу своєї молодости, й непересічну красу, вміє бути й дотепною.

Й