Українська література » Сучасна проза » Цар і раб - Іван Іванович Білик

Цар і раб - Іван Іванович Білик

Читаємо онлайн Цар і раб - Іван Іванович Білик
наготувала…

— Навіщо обол? — не міг утямити її теревень Савмак.

— На перевіз душі. Харонові, кіріє… Коли людина вмирає, кіріє… Ніхто задурно нікому нічого не робить: ні смертні, ані безсмертні…

— Я два дні не прокидався? — перебив її Савмак.

— Не прокидався ж…

— Ну, йди, — сказав Савмак і знову випроставсь на злежаному краваті. Вино аж тепер ударило йому в голову, й стеля почала нахилятися, й стіни теж, а коли запаморочення минуло, Савмак згадав увесь той день і ввесь вечір до наймешної дрібнички, й кожне слово, почуте тоді крізь густе запинало втоми та байдужого розслаблення, тепер виступало всіма своїми несподіваними гранями.

Савмак звівсь на нетривкі ноги й почав швидко вдягатися — так швидко, наскільки дозволяла слабкість. Лишалося нез'ясованим, як він тоді заснув і чи довго ще по тому тривав симпосій у тронній світлиці, та се вже не мало вирішального значення, бо Савмакові було зовсім байдуже, що подумали цар з евпатридами й що сказали на те.

За ширмою таламуса він побачив Лію. Стара невільниця сиділа на своєму звичному місці біля вікна й невидющими очима тупилася в мур Акрополя.

— Чого ти? — спитав Савмак.

Не відриваючись од брил муру, Лія проказала:

— Перісад… присилав робу свою… Питала, чи ти видужав…

Слова її ледве продиралися крізь горлянку, й вузькі сині губи тремтіли. Савмак підійшов і торкнув її за плече:

— Ти чого, питаю.

Стара притулилася щокою до його руки й схлипнула, тоді стямилась і швидко, крізь сльози, зажебоніла:

— Розпинають робів!.. Похапали й розпинають… Усіх повиловлювали, всіх до єдиного!

— Яких робів?!

— Тих… тих, що… — Лія впала перед ним навколішки й обхопила його коліна руками, дивлячись ізнизу вгору сухими бляклими очима. Савмак видерся з її обіймів і, заточуючись, побіг довжелезними анфіладами з хорому.

Коли він, схопивши в царських стайнях першого-ліпшого коня, охляп дістався Феодосійського шляху, вої з допомогою охочих городян прикручували до хреста ремінням останнього роба. То був ще зовсім хлопчик, худий і захлялий, Савмак добре пам'ятав малого Ґеланіка. Поряд уже звивався на хресті його батько, теж Ґеланік. Хрести тяглись узбіччям Феодосійського шляху від початку царських виноградників до городів, повз царські садки до самого Тірітакського рову.

Савмак погнав коня на самій обротці, так як узяв його зі стаєнь, од ясел, але жодного царського чільника, бодай декарха, не побачив. Біля деяких хрестів юрмилися пантікапейці, ціляючи розіп'ятих камінням і редькою, які з сієї нагоди безкарно рвали на грядках Перісадових огородів, а роби, не причетні до бунту, стежили віддалік за муками своїх друзів, і ніхто не міг із певністю сказати, які думки рояться в їхніх коротко, мов у римлян, стрижених головах.

— Великий лоґофете! — почув Савмак, і лише тепер угледів сенатора, який сидів у ношах, підтримуваний чотирма ефіопськими лівійцями. — Кумири, бачу, дарували тобі здоров'я! — Й оскільки Савмак оторопіло мовчав, Публій Муцій Сцевола мусив сам докінчити якось розмову. — Й слава кумирам! — сказав він, але, певно, не се його муляло, бо раптом благодушно засміявся й кивнув рукою на довжелезний ряд хрестів: — Ми, римляни, в усьому пасемо задніх. Усе, що робимо, ви вже робили хтозна й коли. А тут ви йдете нашими слідами, великий лоґофете!

— Якими слідами?.. — Савмак ледве стримувався, щоб не нагрубіянити сьому римлянинові, який прибув ношами, аби подивитися на чужі муки.

— Хрести — се наш, римський винахід, — відповів сенатор уже геть іншим голосом. — Двадцять п'ять років тому ми втикали хрестами всю дорогу від Капуї до Рима.

Савмак недбало кивнув сенаторові й погнав коня в бік брами на Тірітакському валу. Між визубнями вежі стояв, згорнувши руки, декарх махерофорів Архелай і мовчки дивився вздовж вервечки хрестів, умисно не помічаючи Савмака. Савмак гукнув угору:

— Се ти тут за чільника?

— Ну, я, — неохоче відгукнувсь Архелай.

— То познімай їх швидше!

— Кого? Хто се велить?

— Перісад! — у нестямі гаркнув Савмак і погнав коня всп'ять до Пантікапея.

Царя він знайшов у найнесподіванішому місці — ніколи б не подумав, що Перісад належить до шанувальників давньої, ще, мабуть, кіммерійської кумири Кибели. Тим часом цар стояв над жертовником і старанно роздмухував якесь пахуче зілля. З ним у ґроті була тільки старезна верховна жриця хорому, Даїра, яка разом із жерцем оракула Аполлона Лікаря мала славу найкращої провидиці на всім узбережжі Понту.

— Підійди, — сказав йому цар, дмухаючи на слабенький вогник, що не хотів споживати сирого зілля.

Савмак підійшов і став поряд із жертовником:

— Я звелів познімати їх із хрестів.

— Як то «звелів познімати»?!

— Твоїм іменем, — відповів Савмак.

Відчувши небезпеку, Даїра подріботіла з печери, й вони лишилися вдвох, віч-на-віч, утупившись один в одного повними зненависти очима, й стояли так доти, поки старший стомився й схилив очі до землі.

— А ти подумав, що буде?

— Подумав, — і досі не зводив із нього погляду Савмак, ладний до всього.

— Про себе дбаєш?! — прорипів басилевс.

— Про тебе. Я подумав, що слово царя мусить важити більше за сю суху бадилиночку! — Савмак вихопив з жертовника потемнілий і скоцюрблений листочок басиліку, розтер його між пальцями й кинув назад.

— А я дав тобі сан найвищий і… — Перісад затнувся, — й Вероніку пообіцяв тобі при всіх… Думав, ти мудріший. — Перісад потяг ноги до виходу, глянув надвір, знову повернувся й почав терпляче, як і належить, тлумачити Савмакові свій учинок. — Слово басилевса не сухозлітка, се так. Але я віддав його в жертву державі, й кумири та мій безсмертний предок подарують мені сю невелику зраду. Коли б я помилував сих невірних робів, то настав би край усьому. Робів багато, а нас мало, й усі вони почали б чинити так, як оті.

Савмак повагався, чи сказати цареві те, що ще дужче його образить, та вагання тривало недовго; вони досі казали один одному й значно

Відгуки про книгу Цар і раб - Іван Іванович Білик (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: