Джерело - Айн Ренд
Містер Снайт ніяк не міг попросити місіс Сімінґтон вийти чи Остіна Геллера — зачекати. Снайт розв'язав проблему, покинувши пані вислуховувати заспокійливі промови свого інженера, а сам, вибачившись, вийшов. Увійшовши до приймальні, потиснув руку Геллеру і запропонував:
— Містере Геллере, чи не заперечуватимете, якщо ми зайдемо до креслярні? Там краще освітлення, знаєте, і ескіз уже готовий для вас, а я не хотів би кудись його переносити.
Геллер, здається, не заперечував. Він слухняно пішов за Снайтом до креслярні — високий, широкоплечий в англійському твіді, з волоссям пісочного кольору і квадратним обличчям, покресленим численними зморшками навколо іронічно-спокійних очей.
Ескіз лежав на столі китайського художника, і митець відступив убік, несміливо і мовчки. Наступний стіл був Рорків. Він стояв спиною до Геллера, працюючи над власним ескізом, і не обернувся. Працівники були навчені не втручатися, коли Снайт приводив клієнта до креслярні.
Снайт підняв цигарковий папір кінчиками пальців, наче знімав вельон із нареченої. Потім відступив і почав спостерігати за виразом Геллерового обличчя. Геллер схилився і тривалий час стояв так, схиленим, уважним, мовчазним.
— Послухайте, містере Снайт, — нарешті вимовив він. — Послухайте, я думаю… — і замовк.
Снайт терпляче чекав, вдоволений, відчуваючи наближення чогось такого, чому не хотів заважати.
— Це, — раптом голосно сказав Геллер, грюкнувши кулаком по малюнку. Снайт зморщився, — це найближче, ніж будь-хто інший підходив!
— Я знав, що вам сподобається, містере Геллере, — сказав Снайт.
— Мені не подобається, — відповів Геллер.
Снайт кліпнув і замовк.
— Це певним чином близько, — сказав Геллер із жалем у голосі, — але все ж не те. Я не знаю, що саме, але щось не так. Пробачте мені, якщо це звучить незрозуміло, але мені або подобається відразу, або ні. Я знаю, наприклад, що мене не влаштовує оцей вхід. Це гарний вхід, але ніхто його й не помітить, бо таке трапляється надто часто.
— Так, але дозвольте мені висловити кілька міркувань, містере Геллере. Хочеться бути сучасним, звісно, але хочеться також зберегти вигляд житлового будинку. Комбінація величі та затишку, розумієте, дуже суворий дім, як оцей, повинен мати кілька пом'якшувальних штрихів. Із погляду архітектури, це абсолютно коректно.
— Без сумніву, — сказав Геллер. — Я не знаюся на цьому. Я ніколи не був абсолютно коректним у житті.
— Лише дозвольте мені пояснити задум, і ви побачите, що…
— Я знаю, — втомлено відповів Геллер. — Я знаю. Я впевнений, що ви маєте рацію. Ось тільки… — в його голосі було натхнення, яке він хотів би відчувати. — Тільки якби це все мало якусь єдність, якусь… центральну ідею… яка ніби є і якої немає… якби будинок здавався живим… а він таким не здається… Чогось бракує і чогось забагато… Якби він був чіткішим, визначенішим… яке слово, я чув, ви вживали? — якби він був інтегрованим…
Рорк обернувся. Він стояв з іншого боку столу. Раптом схопив малюнок, викинув уперед руку — і олівець заскрипів по малюнку, накидаючи грубі чорні лінії на недоторканій акварелі. Лінії відмітали геть іонічні колони, фронтон, вхід, шпиль, віконниці, цеглу; виростили два кам'яних крила; розширили вікна, змели балкон і вибудували над морем терасу.
Усе закінчилося тієї ж миті, коли решта присутніх усвідомили, що відбувається. Снайт стрибнув уперед, але Геллер схопив його за руку і зупинив. Роркова рука й далі зрізала стіни, розчленовувала, перебудовувала лютими штрихами. Рорк один раз підвів голову на частку секунди, щоб глянути через стіл на Геллера. Це було все знайомство, якого вони потребували; це було наче потиск руки. Рорк продовжував малювати, і коли він відкинув олівець, у павутині чорних штрихів постав дім — такий, яким він його спроектував. Усе це тривало не довше п'яти хвилин.
Снайт вирішив щось сказати. Оскільки Геллер мовчав, Снайт вирішив накинутися на Рорка і закричав:
— Тебе звільнено, чорт забирай! Вимітайся звідси! Тебе звільнено!
— Нас обох звільнено, — сказав Остін Геллер, підморгнувши Роркові. — Ходімо. Ти обідав? Ходімо кудись. Я хочу поговорити з тобою.
Рорк пішов до своєї шафки по пальто і капелюх. Креслярня стала свідком нечуваної події й усі припинили працювати, витріщившись на них. Остін Геллер узяв малюнок, склав його вчетверо, згинаючи священний картон, і запхав до кишені.
— Але ж, містере Геллере, — затинався Снайт, — дозвольте мені пояснити… Усе чудово, якщо це саме те, чого ви бажаєте, ми переробимо ескіз… дозвольте мені пояснити…
— Не зараз, — відповів Геллер, — не зараз.
Біля дверей він додав:
— Я надішлю вам чек.
Потім Геллер вийшов, і Рорк разом із ним; коли Геллер зачинив за собою двері, це пролунало наче заключний абзац в одній із його статей. Рорк не зронив ані слова.
У м'яко освітленій кабінці найдорожчого ресторану, в якому Роркові не випадало бувати, серед кришталю та срібла, що сяяло між ними, Геллер говорив:
— …бо це будинок, який я хочу, це будинок, який я завжди хотів. Ви зможете звести його для мене, зробити всі креслення і наглядати за будівництвом?
— Так, — сказав Рорк.
— Скільки часу це триватиме, якщо ми почнемо негайно?
— Близько восьми місяців.
— Я матиму будинок до пізньої осені?
— Так.
— Саме такий, як на ескізі?
— Саме такий.
— Послухайте, я й гадки не маю, який контракт складають з архітектором, а ви маєте це знати, отож складіть текст угоди й дайте сьогодні на схвалення моєму адвокатові. Ви зробите це?
— Так.
Геллер вивчав чоловіка, який сидів перед ним. Він бачив руку, що лежала на столі, й зосередився на ній. Він бачив довгі пальці, вузлуваті суглоби, набряклі вени. Мав відчуття, що він не наймає цього чоловіка, а доручає йому себе.
— Скільки вам років? — запитав Геллер.
— Двадцять шість. Вам потрібні рекомендації?
— Чорт, ні. Я вже маю їх, у кишені. Як вас звати?
— Говард Рорк.
Геллер дістав чекову книжку, розгорнувши її на столі та потягнувся по ручку.
— Погляньте, — сказав він, пишучи, — я даю вам у рахунок контракту п'ятсот доларів. Зніміть собі бюро чи що вам там потрібно і починайте.
Він відірвав чек і простягнув його Роркові, тримаючи папірець кінчиками випрямлених пальців, спираючись на лікоть і крутячи долонею. Його очі хитро звузилися та запитально дивилися на Рорка. Але його жест нагадував привітання.
Чек було виписано на «Говарда Рорка, архітектора».
11
Говард Рорк відкрив власне бюро.
Це була одна велика кімната на верхньому поверсі старого будинку,
