Коханці Юстиції - Юрій Ігорович Андрухович

зробити вибір між третім і четвертим. Дуже бажаним було місце, розташоване лівіше від місця його майбутньої жертви й максимально близько до проходу — бічного або центрального. «Сансара» збирався стріляти в ліву скроню. Від часів, коли він опанував пістолетну стрільбу на численних таємних вишколах, його правиця діяла доволі впевнено, і шанси на влучення з першого разу стояли незле.

Втім розташованих лівіше місць як навмисне у продажу вже не було, й «Сансарі» довелося придбати квиток на протилежній від бажаної половині партеру. Це додавало незручностей під час виконання, однак зовсім не скасовувало задуманого. Існувала велика ймовірність, що високий представник окупаційної влади перед початком або по закінченні вистави полізе на сцену з промовою. Тут йому і смерть, вирішив «Сансара».

13 листопада перед полуднем «Сансара» передав свій безцінний «вальтер ППК» та яйцевидну гранату М-39 другові «Дуґла-су». Той віднедавна влаштувався до театру робітником сцени. В останню мить перед тим, як залу відчинять і до неї почне стіка-тися публіка, «Дуґлас» мав покласти згорток зі зброєю точнісінько під «Сансариним» місцем у третьому ряду. «Сансара» волів би обійтися без жодного спільника, але припускав, що з огляду на появу в театрі найгрубших німецьких риб ґестапо може влаштувати обшук глядачів безпосередньо перед входом. Тому проносити зброю самому здалось йому надто нерозважним. Друг «Дуґлас» не спитав, як «Сансара» уявляє собі перебіг подій після вчинення замаху. Обидва любили імпровізацію — й не тільки в музиці. Шанси на щасливу втечу «Сансари» після доконаної акції вони так само не обговорювали. Друг «Дуґлас» мав зникнути безслідно — і з театру, і з міста — відразу ж по тому, як «Сансара» займе своє місце в партері згідно з придбаним квитком.

Усе інше звалося довірою. «Дуґлас» належав до того ж неформального гуртка всередині Організації, що й «Сансара». То були так звані «містові» або ж «центрові» — прихильники західних демократій, ліберального анархізму та вільного кохання, внутрішньо дедалі відчутніше незгодні з авторитарним курсом Проводу.

Невдовзі їх по черзі й до останнього ліквідовуватиме внутрішня служба безпеки. Але тим часом вони ще слухають гар-лемський джаз, а на своїх таємних зібраннях заварюють собі особливі чаї, вигадують щоразу вибуховіші коктейлі й дискутують про Гамсуна, Ґанді, про час і буття та Езру Паунда.

17

Подруга «Мімі» теж належала до «містових». Усе в ній було вельми особливе — і псевдо зокрема. Жінки в Організації зазвичай отримували (чи й самі собі вибирали) щось традиційніше та зрозуміліше: «Ольга», «Наталка», «Полтавка», «Небога», «Чайка».

«Мімі» мріяла стати акторкою й виступати в міському театрі. Її вже переглядали в кількох аматорських проектах, але остаточного рішення дирекція не ухвалювала. Тим часом їй доводилося перебиватися бозна-якими приробітками. Наприклад, у вуличній живій рекламі. «Сансарі», зрештою, теж.

З того часу, як обидві окупаційні сили, червона та брунатна, спільними зусиллями прорідили його родину до мінімуму, він зосередився на суттєвому. Повернувшися до тями після перших місяців напівпритомного глухого розпачу, «Сансара» усвідомив, що його матінка все ще серед живих і він мусить якось про неї дбати. Це було непросто. Через пережиті нещастя вона виявляла певні ознаки розумового помутніння, і контакту з нею майже не існувало. Зате слід було її годувати, одягати й загалом утримувати. В ті напівголодні часи (цілком голодні ще настануть) «Сансара» примудрявся не тільки уникати вивезення до Німеччини, але й знаходити щоразу нову, відносно добре оплачувану роботу. Він мало спав і з ощадливості перестав курити, зате матінка в нього була завжди добре доглянута й сяк-так нагодована. Одного разу він приніс додому буханець хліба, що обійшовся ледь не в півтижня мозольної праці. Всередині виявився не їстівний м’якуш, а кілька метрів змотаного шнурка. Пекарі жартували не без натяків.

В останній тиждень серпня того ж таки 1943 року «Сан-сара» перевіз матінку до невеличкого притулку сестер слу-жебниць в околицях Маріямполя. Відтепер ніщо не заважало його Дії.

18

13 листопада, вийшовши з театру після короткої зустрічі з другом «Дуґласом», «Сансара» попрямував у бік міського парку, а точніше, стадіону. Ні, того дня місцевий «Черник» грати не мав. «Сансара» йшов, сказати б, на роботу. Починаючи зі середини жовтня, він по кілька годин на день, фактично до наближення комендантської години о 19-й, відпрацьовував живою рекламою певної циркової трупи, що саме розбила свій намет поруч зі стадіоном.

У місті С. назву «Ваґабундо» знали вже протягом кількох сторіч. Цирк був доволі сумнівний, хоч і вельми галасливий. Його артисти здавалися вічними, а номери являли собою щось, наче неперервний розвиток одних і тих самих прийомів та сюжетів. Мешканці С. та багатьох інших міст і поселень Центрально-Східної Європи вже давно звикли до майже неминучих гастролей «Ваґабундо», як звикають загалом до всього систематичного і повторюваного. При цьому дирекція цирку підозріло легко знаходила спільну мову з кожною черговою владою, а грошові потоки, задіяні в цирковій діяльності, чомусь нітрохи не мілішали навіть у скрутні часи великих воєн.

Тож навіть кілька годин, проведених на площі перед шапіто в ролі живої реклами цирку, приносили і «Сансарі», й «Мімі» цілком незлий заробіток. Але для цього слід було дещо змінити вигляд і стати Блазнем та Клоунесою. На щастя, старий Арчим-больдо, шеф рекламно-промоційної служби, вже не вимагав надто ретельного гримування.

Живої реклами на площі поблизу циркового намету завжди було чимало: від семи до десяти осіб. Вони чіплялися до перехожих, роздавали рекламні листівки і закликали на виставу. Деякі носили при собі портативні механічні каси і продавали квитки на місці. «Я продаю квитки на магів і на мімів!» — гукали з одного місця. «На миготіння ламп і хихотіння мавп!» — відлунювало з іншого. «О, діти злих часів», — потиху зітхав «Сансара».

У місті все ще пам’ятали його чемпіоном з пінґ-понґу й тенісу. Починаючи зі середини 30-х років, він не програв жодного фіналу. Проте кількість його старих шанувальників незмінно меншала: місто вимирало й дичавіло.

19

«Мімі» була сміливою дівчиною. У своїй рекламній ролі вона виглядала так, що не могла не привернути уваги братів. Якби існувало слово десь посередині між «легковажно» та «нескромно», то «Мімі» виглядала саме так. При цьому йдеться не тільки про скандально вкорочену спідничку в змішаному стилі плісе-ґофре.

Брати Мауери, Йоганн та Вільгельм, полюбляли демонстративні піші прогулянки. Нічого дивного: це було їхнє місто. В ньому вони почувалися певніше й нахабніше, ніж будь-де на світі. Зі слів уже цитованого Тадеуша Ольшанського, вони хто-зна чи й не народилися в С. У кожному разі «їхній батько мав поховальний заклад