Троє у човні (якщо не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером

— То ти так?! — загарчав Монморенсі, вишкіривши зуби. — Зараз я тебе навчу поважати пристойного роботящого собаку, ти, жалюгідний, довгоносий, брудний негіднику! Ану, ходи сюди!

Він кинувся на бідолашного маленького чайника і вхопив його за носик.

Надвечірню тишу розітнув несамовитий лемент. Монморенсі вискочив з човна і вирушив на вечірню прогулянку зі швидкістю тридцять п'ять миль на годину. Він тричі оббіг острів, зупиняючись біля кожної калюжі, аби втопити в її холодну багнюку свого носа.

Від того дня в його ставленні до чайника поєднувались водночас страх, недовіра і ненависть. Щойно той потрапляв йому на очі, він, гаркнувши і підібгавши хвоста, швиденько забирався якнайдалі. А коли чайник ставили на спиртівку, він кулею вискакував з човна і сидів на березі, доки не закінчувались усі чайні справи.

Після вечері Джордж дістав своє банджо і захотів пограти. Але Гарріс заперечив: він сказав, що в нього розболілася голова, і почувається він не настільки добре, щоб це знести. На думку Джорджа, від музики йому мало би стати краще. Він сказав, що музика заспокоює нерви і знімає головний біль. Він навіть кілька разів вдарив по струнах, аби показати Гаррісові, що воно таке.

На це Гарріс йому відповів, що нехай краще йому болить голова.

До того дня Джордж ніколи не вчився грати на банджо. Усі довкола всіляко відмовляли його від цього. Під час нашої подорожі річкою він якось було спробував два чи три рази повправлятися, але жодного разу в нього нічого не вийшло. Самих Гаррісових відгуків було цілком достатньо, аби позбавити рішучості будь-кого, а тут ще Монморенсі, котрий сідав і монотонно завивав, щойно Джордж починав грати. Можливостей — жодних.

— І якої мари ти виєш, коли я граю?! — обурено вигукував Джордж, намагаючись поцілити в нього черевиком.

— А може це ти граєш саме тоді, коли йому хочеться вити? — заперечив Гарріс, перехоплюючи черевика. — Дай йому спокій. Він не може не вити. У нього музикальний слух, а від твоєї гри хочеш не хочеш — завиєш.

Тож Джордж вирішив відкласти свої студії на банджо до того часу, коли він повернеться додому. Але й там особливих можливостей для цього в нього не з'явилося. Місіс П. щоразу піднімалась до нього і казала, що їй особисто дуже подобається його слухати, але, на жаль, нагорі живе пані, вона в дуже цікавому стані, і лікар побоюється, що це може зашкодити дитинці.

Тоді Джордж спробував виходити з банджо вночі у сквер і практикуватися там. Але мешканці поскаржились у поліцію, і однієї ночі його вистежили і схопили. Усі докази були проти нього, тому його зобов'язали дотримуватися тиші впродовж шести місяців.

Схоже, після цього він втратив усякий інтерес до музики. Коли минули ті шість місяців, він ще якось було спробував один чи два рази поновити свої заняття, але знову було те саме: йому доводилось переборювати цілковите нерозуміння і відсутність усіляких симпатій з боку певної частини людей. Зрештою, у повному відчаї, він дав оголошення про продаж інструмента з великою знижкою — «у зв'язку з відсутністю потреби» — і натомість взявся освоювати картярські фокуси.

Так чомусь склалося. Аби навчитися грати на якомусь музичному інструменті, потрібно мати неабияку витримку. Вам здається, що суспільство заради свого ж блага повинно всіляко допомагати людині оволодіти цим мистецтвом. Але, на жаль…

Колись я знав одного юнака, який учився грати на волинці. Ви не повірите, який спротив йому довелося долати. Навіть від членів своєї родини він не отримував того, що можна було б назвати активною підтримкою. Його батько з самого початку був не в захваті від такого заняття і ставився до нього з цілковитою безсердечністю.

Спочатку мій приятель вставав рано вранці, щоб повправлятися, але йому довелось відмовитися від своїх намірів через свою сестру. Вона була побожною людиною і казала, що вкрай негоже з отакого розпочинати свій день.

Тоді він вирішив займатися цим уночі, коли вся його родина вже вкладалася спати. Але нічого доброго з того також не вийшло, а їхній будинок лише зажив недоброї слави. Люди, що пізно поверталися додому, зупинялися біля будинку і прислухалися, а наступного ранку містом ішли чутки, що минулої ночі в будинку містера Джефферсона трапилось жахливе вбивство. Вони розповідали, як з будинку лунали крики жертви, брутальні прокльони та лайки душогуба, вмовляння про помилування та передсмертні хрипи нещасного.

Зрештою йому дозволили займатися вдень на кухні за зачиненими дверима. Але, попри всі ці застережні заходи, його найбільш вдалі пасажі все ж таки доносились до вітальні і мало не доводили його матінку до сліз.

Вона казала, що це змушує її згадувати свого нещасного татуся (бідолаху проковтнула акула, коли він купався біля берегів Нової Гвінеї). Чому саме це їй спадало на думку, коли вона чула звуки волинки, вона пояснити не могла.

Тоді йому змайстрували якусь повітку в нижній частині саду, за чверть милі від будинку, і коли йому хотілося попрацювати зі своїм інструментом, йому щоразу доводилось тягти його туди. Інколи, коли хтось навідувався до їхнього будинку і, нічого про це не знаючи (йому забули розповісти і попередити його про це), виходив до саду прогулятися, він раптом чув звуки волинки. Не будучи готовим їх почути, він не розумів, що коїться. Якщо це була людина з міцними нервами, з нею ставався лише напад істерії, люди ж зі звичайними розумовими здібностями, як правило, божеволіли.

Слід визнати, що досить-таки боляче дивитися на початківця, який освоює гру на волинці. Я відчув це сам, коли слухав мого юного приятеля. Схоже, що зіграти що-небудь на цьому інструменті дуже і дуже непросто. Перш ніж почати що-небудь награвати, слід добряче вдихнути, аби повітря вистачило на весь мотив, принаймні, так мені видалось, коли я спостерігав за Джефферсоном.

Починав він величаво, зі сповненої енергії, войовничої ноти, яка вселяла піднесення. Але що далі він грав, то тихішою ставала мелодія, і врешті на останньому куплеті вона майже стихала і ставала більше схожою на шипіння, перемішане зі свистом.

Щоб грати на волинці, треба мати неабияке здоров'я.

Молодий Джефферсон навчився грати на волинці лише одну мелодію. Але я ніколи не чув яких-небудь нарікань на брак у нього репертуару — жодного разу. Як він казав, ця мелодія називалася «Кемпбели ідуть — ура, ура!»[33], хоча його батько завжди наполягав на тому, що це «Дзвіночки Шотландії». З упевненістю ніхто не міг