Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

— Отже не гаючись, оберемо жюрі й одного пса Цербера, — запропонував Чиряк, що дуже кохався в міфології, — отого собаку, котрий зажене членів жюрі до якоїсь кімнатки й не випускатиме їх звідти, аж поки вони приймуть свою остаточну ухвалу.

— Собаки серед нас немає, тому доручімо це Мавпі, — мовив, давлячись від сміху, Альбінос, чия шкіра була біліша від нафталіну, а очі ховалися за товстими жовтими скельцями окулярів.

— Бо Мавпа — ось він, перед нами, гроза Східного кварталу, — підхопив Кажан і запитав: — Згоден, Мавпочко?

— Згоден, тільки з однією умовою, — відповів Мавпа.

— Викладай!

— Щоб Кажан більше не длубався в носі, — відказав Мавпа, вишкіривши всі свої тридцять два дрібненьких зуби.

— Ти кажеш так, ніби я тільки те й роблю, що длубаюсь у носі, — протестував той. — Це підлий наклеп з твого боку.

— Гаразд, то що я маю робити? — спитав Мавпа все ще з іскорками сміху в очах.

— Якщо в юристів матеріал готовий, — а вірші медиків уже тут, коли оці двоє не обдурюють, — сказав Кажан, — то сьогодні ж призначимо жюрі, й нехай воно, не гаючи часу, збереться на факультеті права.

— Правильно! Правильно! — схвально загули всі.

— Цьому жюрі, — вів далі Кажан, — буде здано всі вірші, і попередньо розглянуті комісіями, і ті, що надійдуть в останню хвилину, — анонімні й написані експромтом прийматимуться теж, — із усього цього матеріалу нехай воно відбере найкращі рядки для нашого гімну…

— Ти знову кажеш «гімн»?

— Ну, бойової пісні, коли це так подобається Блощиці.

— А мені що робити? — спитав Мавпа.

— Зібрати жюрі, замкнути його й тримати, поки воно запише ухвалу, — пояснив Чиряк.

— Гаразд, я згоден, — сказав Мавпа, якому його місія явно подобалась, бо він був добрячий зануда, і, далі шкірячись на всі свої тридцять два зуби, сам заходився длубатися в носі.

— А зараз треба їхати, — сказав Кажан. — Поїдемо в провулок Притулку святої Марії й дізнаємось, чи вже готові вірші в Ананаса й Баламута.

— А ми теж поїдемо? — підскочив до Чиряка Блощиця.

— Еге ж, треба поїхати й нам, — мовив Чиряк, повертаючись до Кажана. — Блощиця візьме з собою вірші про лікарів, і ми зможемо там зробити попередній відбір.

— Гаразд, їдьмо втрьох, але ходімо вже, — погодився Кажан і попрямував до машини, схожої на іржаву миску на колесах. У кабіні сидів Теофіло, шофер, що ніби прийшов із минулого сторіччя.

Задирчав старий мотор, — для цього спершу треба було повернути колінчастий вал, а Теофіло в цій справі був просто маг: круть за ручку — і дир-дир! Машина поїхала під евкаліптами. Вгорі тихо шелестіло листя. Їхали вуличками зі старою повибиваною бруківкою та широкими центральними проспектами, залитими сонячним сяйвом, пожвавленими о цій порі дня.

Поривом вітру в Кажана зірвало сомбреро. Всі рвучко обернулися. Та вже годі було його спіймати. Кажан тільки встиг гукнути: «Мій капелюх!» А його капелюх уже котився по асфальту; машина, яка їхала слідом, розчавила його колесом.

Не впадаючи в розпач, Кажан сказав:

— Самі тобі збитки! Втратив під час виконання службових обов’язків, — ви свідки. Поставлю вимогу перед комітетом, щоб мені купили нове сомбреро.

Машина звернула у безлюдні широкі й довгі заасфальтовані вулиці. Теофіло хвацько крутив кермо, напіврозкривши рота, схожого на фігурний кінець, сомбреро збилось йому на потилицю, закриваючи комір плаща. Він повернув праворуч і, заїхавши в провулок Притулку святої Марії, спинив машину біля першого будинку. Дзвонити не довелося. Двері розчинилися, із них вийшли з кодексами в руках Баламут і Ананас.

— То як воно, поети? — спитав Чиряк, підходячи з Блощицею до них. Кажан забарився в машині, даючи доручення Теофіло піти купити десь сигарет і пляшку рому.

Він аж схопився за голову, коли Блощиця, повернувшись, розпачливо заявив:

— Чуєш, Кажане, таж вони нічогісінько не зробили!

— Вигадки! — заперечив Кажан і рушив до будинку.

— Справді, ми нічого ще не зробили, — мовив Баламут, ніяково розвівши руками.

— Він що, жартує, Ананасе? — спитав Кажан.

— Нам треба було зубрити карний кодекс. Коли ж, по-твоєму, ми мали…

— Нікчеми ви, та й годі! — обурився Блощиця, вдаряючи кулаком об долоню.

— В такому разі, — озвався Чиряк, — нехай складають бойову пісню студентів тільки з варіантів, поданих медиками, і тоді ніякого жюрі не треба.

Кажан, хитріший від товаришів, чув нюхом, що Ананас і Баламут казали неправду. Він мовчав і уважно обмацував очима стіни, стелю, підлогу, меблі, захаращені книжками столи.

— Юристи теж мають бути представлені, — глибокодумно заявив він, увесь час пильно роздивляючись довкола хитро примруженими очима і врешті запитав: — У кого є сигарети?

Баламут дістав портсигар. Сиділи мовчки, наче над небіжчиком. Сиділи над мертвим тілом ще не написаної поезії, не знали, що робити далі, чи йти, чи залишитися. Хотілося плюнути в пику цим горе-поетам, пошматувати клятущі кодекси…

— Не може цього бути, — врешті порушив мовчанку Чиряк. — Просто їм, мабуть, не подобається те, що вони написали. Можливо, воно не досить а-ван-гар-дист-ське, — проскандував він. — Але однаково вони повинні показати нам, що в них вийшло.

Погляд, яким обмінявся Баламут із Ананасом, потвердив підозру. Цей погляд перехопили, й поети засміялися.

— Я ж казав, що це вигадки, — мовив Кажан, випинаючи груди й стромляючи руки в кишені дощовика.

— Та ні ж бо, у нас справді нічого немає, — боронився Ананас.

— Покажіть! Покажіть! — заволав Блощиця і, не чекаючи, заходився висувати шухляди шаф та письмових столів.

Полетіли в усі боки аркуші паперу, вирізки з газет і журналів, портрети, передруковані молитви, альбоми, брошури, ладанки, свячені гілочки, медалі, асигнації, які вийшли з обігу…

— Справді нічого немає, хлопці, — запевняв Баламут. — Годі тобі, Блощице, перекидати все догори дном.

— А от і є! — вигукнув Кажан, і з-поміж сторінок карного кодексу випало кілька аркушів з віршами.

— Ого скільки! — радо вигукнув Чиряк.

— Тут буде на чотири гімни, — оголосив Блощиця, із радості став витанцьовувати й відразу ж поправився: — Ой, що це я кажу, — на чотири бойові пісні.

Кажан дістав ще одну сигарету з Баламутового портсигара й встромив її в зуби, а його зизі очі тим часом швидко бігали по рядках, по строфах… Коли зизоокі читають, то літери ламаються й літають, мов сухе листя під вітром.

— На мою думку, гарно… ось тут… і отут… і отут, — показував він пальцем Чирякові, який читав, ворушачи губами.

— А мені? — Блощиця простяг руку по аркуші, які ті двоє вже прочитали, і додав: — Головне — не квапитись із висновками.

— А ніхто й не квапиться, — відказав Кажан. — Але відразу видно, що вірші добрі, а деякі просто геніальні…

— Жюрі само відбере, — сказав Блощиця.

— До чого тут жюрі? — докинув Ананас,