Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

— Головне, поводься з ними обережно. А тепер, якщо хочеш, я поїду з тобою по стружки.

— Гаразд, поїдемо. Але дай-но спершу гляну хоч одним оком на Сімонету Боттічеллі. В якій вона з цих книжок?

Мурах розгорнув величезний альбом, перед очима Рікардо майнуло кілька естампів і нарешті сліпуче сяйнула «Весна».

— Вже, мабуть, пізно їхати по стружки, — нараз завагався Різник.

— Ще ні. Італійці збираються у Фанхуля й допізна грають у кеглі.

— Коли так, то їдьмо.

— Їдьмо, і нехай мені не дорікають, що я, мовляв, нічого не роблю для демонстрації.

І вони вийшли на вулицю.

XIII

— Вози!

— Вози Окампо!

— Приїхали вози Окампо!

Хто з пензлем, хто з молотком, а хто зі щіткою, з якої капав клей або клейстер, — одне слово, всі, що працювали, готуючи реквізит для студентської демонстрації, призначеної на скорботну п’ятницю, з галасом та вітальними вигуками вибігли подивитися на вози Окампо. То були велетенські, наче залізничні вагони, хури на чотирьох високих колесах; кожен віз мав ще двоє маленьких поворотних коліс під передком, на якому поважно сиділи ті, що правили кіньми.

Їм дуже подобалось, коли їх називали машталірами; друга назва, «погонич», або, ще гірше, «поганяйло», була зневажлива; слово «візник» їм подобалося менше, ніж «машталір», але більше, ніж «погонич», бо більше відповідало гераклівській статурі, необхідній для того, щоб їхати возом Окампо вулицями міста.

Коли візники заїхали в двір, де малювали, ліпили, шили, пиляли, де стукали молотки, лунали прокльони, сміх та пісні, їм вказали, куди поставити вози, що вони не гаючись і зробили. Потому позлізали з передків, — усього було найнято два вози, — випрягли коней і пішли, ведучи їх за поводи, діставши перед тим у почастунок по склянці горілки.

Коли прибули вози, відразу заметушилася бригада студентів, котрі сяк-так зналися на столярній справі. На возах почали лаштувати платформи, де мали їхати фігури «Жахи християнства» й алегорична група, названа «Ссавці, пияки та грошолови».

Трохи згодом з’явилися Різник і Шалений Мурах з лантухами стружок. Рікардо поглянув на комірчину, де зберігались опудала. Ніхто туди не міг зайти. Ключ був у нього. Несамохіть помацав рукою кишеню. Ключ до всього його задуму… Його мучили докори сумління, що він має замінити дядька Рамона, майстерний Сатирів витвір, одним з Іуд, замовлених майстрові. Він здригнувся. Ні, навряд чи це йому вдасться. Сатир буде присутній при встановленні манекенів і не дасть підмінити свій шедевр, найдосконаліший портрет того типа — знаменитого латифундиста, члена клубу, старого парубка, дядька Ани Хулії, — якимсь примітивним Іудою. Хай навіть у того техаське сомбреро на голові й пістолі за поясом.

Шалений Мурах із стружками в чорній чуприні, яка здавалася ще чорнішою на тлі збудженого блідого кістлявого обличчя, ходив від гурту до гурту, цікавився, розпитував, але не затримувався. Він ніде ніколи не затримувався, вічно «мусив іти», «поспішав». Адже мурахи, пояснював він, завжди кудись біжать, ніколи не затримуються на одному місці.

Відкликав убік Різника й сказав, що дуже заінтригований тією розповіддю про Сімонету.

— Мабуть, тому вона тебе так вразила, що схожа на ту, іншу, боттічеллівську? — спитав він.

— А для мене це одна й та сама особа! — відрубав Різник.

— Одна й та сама? Ха-ха-ха! — засміявся Мурах. — Не будь дитиною. Та ти що, справді так думаєш? Як же вона може бути тією самою, коли боттічеллівська жила ген в якому столітті?

— А метампсихоз?

— Не метампсихоз, а метемпсихоз…

— Заспокойся трошки, сядь.

— Ні, я пішов.

— Зачекай, я тебе підвезу додому.

Обидва замовкли, щоб послухати студентів, котрі хором розучували пісні, які цього року пролунають на святі вперше.

Із грізним генералом Хорхе

Ворогам погані жарти:

Як осідлає він мітлу,

То переплюне й Бонапарта.

— Колосально! — Мурах на знак схвалення надув щоки й одразу випустив повітря, ляснувши по них долонями. — Оце пісня!

Чи завоює світ, чи ні —

У жмені поки що синиця

Та два щербатих мідяки,

Що їх поцупив зі скарбниці.

— Знаєш, як пісенька називається? «Хорхенья», і співають її на мотив мексіканської «Нортеньї». — Різник узяв товариша під руку, щоб викликати його на більшу відвертість, і запитав: — Ну, то ти тепер за демонстрацію чи ні?

— І так і ні,

— Тільки не крути. Тут середини бути не може. Або так, або ні.

— На необхідності вибору між цими двома протилежними твердженнями і стоять усі наші диктатури. При сатрапах і тиранах, котрі нами правили споконвіку, було тільки або «так», або «ні». Вони не припускали «і так і ні», отого «так, але…» або ж «ні, але…», бо знали, що в цьому суть демократії.

А студенти хором співали далі:

А грінгоман, сеньйор Речінос,

Теж за державні справи взявся,

Та по-собачому він діяв

І як собака облизався.

Віднині він у міністерстві, —

Якимсь цабе його призначено, —

Туди собакою він втерся

Із намірами собачими…

Там дон Мануель

Порадник духовний,

А дон Андріан

Наставник верховний…

Зібралася тепла

Шатія-братія —

Нетитулована

Аристократія.

— Чудово! — вигукнув Мурах і заплескав у долоні. Коли він не рухався сам, то рухались його руки, пальці, очі; за товстими скельцями окулярів, наче хижі комахи, стрибали зіниці. — Яка гарна пародія! — І по короткій паузі схвильовано додав: — У нас, Різниче, все, що не є пародією, є палідонією, тобто я хотів сказати палінодією[8].

— Оця твоя гра словами нагадала мені каламбур про Лоху.

— А ти його знаєш?

— А хто ж не знає.

— Так, чоловіче, є такий дешевенький каламбур…

— Грубий жарт, сказав би я.

— Грубий жарт? Та ні…

— А що в ньому дотепного? Женився такий собі дон Лоха Сігуапате, огидний карлик, — не знаю, чи він досі живий, — з довгою, наче в пляшки, шийкою й вухами, як лопухові листки. Відтоді й пішла приказка, що її ти мені нагадав своєю грою слів: «Найстрашніше на весіллі в Лохи — це сам Лоха, що людей полоха».

А хор співав уже нової пісні:

На шахер-махер — поза спинами в народу —

Поназбирали ліберали голосів…

А виведуть колись на чисту воду,

Яким ти робом в президенти сів!

Обличчя —