Блакитний Замок - Люсі Мод Монтгомері
— Ти не нудьгувала без мене, Місячний Промінчику? — шепотів Барні.
— Здається, пройшло століття, відколи ти пішов.
— Я не залишу тебе знову.
— Ні, — заперечила Валансі. — Якщо забажаєш йти, то мусиш це зробити. Я почувалася б нещасною, якби ти через мене перестав робити те, що хочеш. Я хочу, щоб ти почувався цілком вільним.
Барні розсміявся — трохи цинічно.
— На землі не існує такого поняття, як цілковита свобода, — сказав він. — Є тільки різні види несвободи. Ми лише змінюємо пута. Зараз ти вважаєш себе вільною, бо втекла від особливо дошкульної несвободи. Але чи ти вільна? Ти любиш мене, — а це несвобода.
— Хто сказав чи написав, що в’язниця, на яку ми прирікаємо себе добровільно, не є в’язницею? — задумливо спитала Валансі, тримаючись за його руку, коли вони підіймалися східцями, вибитими у скелі.
— Так, тепер ти вгадала, — підтвердив Барні. — Це й уся свобода, на яку ми можемо сподіватися: свобода вибору в’язниці. Але, Місячний Промінчику, — він зупинився біля дверей Блакитного Замку і подивився на все довколишнє — на прегарне озеро, великі тінисті ліси, багаття, мерехтливі вогні. — Місячний Промінчику, я дуже радий, що знову вдома. Коли я спустився через ліс і побачив світло мого дому — моє світло — виблискуюче під старими соснами — щось таке, чого я раніше ніколи не бачив, — ах, дівчинко, я так втішився!
Та, попри доктрину Барні щодо несвободи, Валансі вважала, що вони розкішно вільні. Це було так дивовижно — мати змогу сидіти до середини ночі і дивитися на місяць, якщо цього хочеш. Запізнюватися до їжі, якщо цього хочеш; надто тому, що раніше за хвилинне спізнення мати її відчитувала, а кузина Стіклс дорікала. Гаяти час при їжі стільки, скільки хочеш. Залишати свої шкоринки, якщо цього хочеш. Взагалі не приходити додому їсти, якщо цього хочеш. Сидіти на вигрітій сонцем скелі, загрібши босі ноги в гарячий пісок, якщо цього хочеш. Просто сидіти у розкішній тиші, нічого не роблячи, якщо цього хочеш. Коротше, робити усілякі бажані дурниці, як лиш вони спадуть на думку. Якщо ЦЕ не було свободою, то що ж було нею?
РОЗДІЛ XXX
Вони не зоставалися на острові весь час. Принаймні половину його проводили у мандрах по зачарованій країні Маскока. Барні читав у лісі, як у книзі, і навчав цієї премудрості Валансі. Він завжди бачив слід народця дерев і вмів знайти соромливих мешканців лісу. Валансі вивчила чародійські мохи та красу і звабу лісових квітів. Пізнавала всіх птахів і наслідувала їх голоси, хоч і не так вправно, як Барні. Заприятелювала з усіма деревами. Навчилася веслувати на каное не згірш самого Барні. Полюбила прогулянки під дощем і жодного разу не застудилася..
Часом вони брали з собою перекуску і йшли на ягоди — суниці та чорниці. Якими гарними були чорниці — вишукана зеленість недозрілих ягід, рожевий глянець і шкарлат напівдостиглих, туманна сизість достиглих. Валансі пізнала смак суниць на вершині їх досконалості. Була звичайна сонячна полянка при березі Міставіс, з одного боку заросла білими березами, з іншого — неодмінним строєм молодих ялин. Навколо стовбурів беріз росли високі трави, прикореневу частину їх стебел вичісував вітер, а кінці навіть пополудні були вологими від ранкової роси.
Тут вони знайшли ягоди, які могли б стати окрасою бенкетів Лукулла, — великі, солодкі наче амброзія, вони рубінами звисали з довгих рожевих стебел. Барні з Валансі піднімали стебла і їли ягоди, не зриваючи їх, незайманими, смакуючи кожну ягоду — кульку дикого аромату. Коли Валансі приносила ці ягоди додому, їх невловимий смак зникав і вони перетворювалися на звичайні ягоди, що їх можна було купити на ринку — смачні, так, але зовсім не такі, як ті, що їх вони їли на сонячній полянці біля беріз, аж доки пальці їхні не ставали такими рожевими, як повіки Аврори.
Або ж вони ходили за лілеями. Барні знав, де шукати їх у струмках та затоках Міставіс. Своєю красою вони прославляли Блакитний Замок, коли Валансі ухитрялася заповнити кожну посудину цими вишуканими створіннями. А як не лілеями, то свіжими і яскравими квітами кольору кардинальського пурпуру, зібраних на болотах Міставіс, де вони горіли, як полум’яні стрічки.
Інколи вони ловили стругів[47] у маленьких безіменних річечках чи струмках, на берегах яких наяди, можливо, сушили свої довгі мокрі коси. Брали з собою лише сиру картоплю та сіль. Пекли картоплю у вогнищі, а Барні показав Валансі, як готувати стругів, загорнувши їх у листі, обліпивши глиною і поклавши на розжарене вугілля. Нічого смачнішого попросту не існувало! Валансі мала чудовий апетит, не дивно, що на її кісточках з’явилося м’ясо.
Або ж вони просто блукали і досліджували ліс, в якому, здавалося, завжди могло трапитися щось дивовижне. Принаймні, так вважала Валансі. Ще вниз до чергового яру — ще вгору по черговому пагорбі — і ви це дивовижне знайдете.
— Ми не знаємо, куди йдемо, але хіба ж не весело просто йти? — казав Барні.
Раз чи двічі ніч наздогнала їх надто далеко, щоб повернутися до Блакитного Замку. Але Барні склав ароматну постіль з папороті та ялинових гілок, і вони спали на ній без сновидінь, під стелею зі старих, оброслих мохом ялин, а над ними місячне сяйво і гудіння сосен змішувалися разом, аж не можна було розрізнити, що було світлом, а що було звуком.
Звичайно, траплялися дощові дні, коли Маскока ставала мокрим зеленим краєм. Дні, коли мжичка мандрувала над Міставіс, як блідий привид дощу і через яку вони навіть не думали зоставатися вдома. Сиділи там лише коли дощило по-справжньому. Барні тоді зачинявся у кімнаті Синьої Бороди, а Валансі читала чи мріяла на вовчій шкурі, а Щасливчик муркотів біля неї, а Банджо підозріло зиркав зі свого особистого стільця. Недільного вечора вони вибиралися на сушу і йшли через ліс до маленької церкви вільних методистів. Бувають люди, по-справжньому щасливі в неділю, а Валансі ніколи неділь не любила. Ніколи досі.
І, звичайно, в неділю і в будень вона була поруч з Барні. І він був чудовим приятелем! Розумним, веселим. Як — як Барні. Це одне визначало
