Червоні хащі - Фоззі

Дивні враження. Через багато років після останнього танцю я кружляв із красивою жінкою, відчуваючи потилицею погляди цілого будинку. Вона спокійно дивилася мені в очі, трішки посміхаючись, і я полетів — так само, як передучора від тих пиріжків із Йосиповою коноплею.

Я бачив себе з Раїсою на подвір’ї перед воротами. Там стояв отець Віталій, а всі жбурляли в повітря рис, наче це десь в Америці. Там був Микита з Наталкою, там не було тої клятої Оксани, а Старенький зі Журбою та Бродягою смалили шашлики біля гойдалки. Ще я бачив, як ми в їдальні сидимо за сімейним столом разом із Глашею та Славентієм і як я опускаю очі, соромлячись невдалих жартів останнього.

Потому я бачив, як Раїса пере мої сорочки й розвішує їх за кухнею, а я сиджу поруч і читаю щось історичне й товсте. Я бачив кілька років спокійного родинного життя, які звідкись упали на мене, й уже починав звикати до цього видовища, та в той момент Раїса нахилила голову й торкнулася носом мого плеча.

І все раптом закінчилося, бо торкання носом — то була наша з Марією гра. Ще молодими лежимо ми, наприклад, десь на бережку, а тоді дружина нахиляється до мене й ніжно торкається носом мого ока, а мій ніс робить так само, — і лежимо ми далі, поєднавшись в одне ціле. І все так добре, як тільки може бути з людьми наших статків і можливостей.

Пісня теж закінчилася. Далі відразу залунала «Королева», та наш танець уже вичерпався. Я прогнав із голови залишки фільму і повів Раїсу до магнітофона, де здав Глаші й трішки нахилився, наче той гусар із дурної оперети. За ними стояла Зіна, дивилася на нас, усміхаючись, і я почав про щось здогадуватись, а коли підійшов до задоволеного Йосипа, вже був упевнений, що знаю про те, що тут відбувалося.

То, мабуть, була ідея завідувачки. А може, і Старенького. Вони вирішили звести мене з Раїсою так само, як одружили Славентія з Глашею. І, попри перший рефлекс накричати на когось, я на них майже не образився: вони ж хотіли, щоби щось нове сталось у цьому будинку, хотіли додати життя в колектив, украй наляканий смертю, що відбулася поруч. Але в них нічого не вийшло. Не цього разу, і не зі мною.

«Ну шо, Метхун, прістроїл своєго Антона?» — запитав у мене Йосип, демонструючи відсутність частини зубів. А я тільки усміхнувся йому у відповідь і неочікувано для себе додав: «Іди в сраку!»

Того особливого ранку я прокинувся першим. Усі наші спали, в будинку було тихо. Обережно, щоби нікого не розбудити, я зібрався і вийшов надвір, старанно оминаючи місця, де наш старий паркет скрипів особливо гучно. Небо над полем за воротами тільки-но зажевріло. Ще навіть п’ятої години не було, — в селі всі легко орієнтуються в часі за небом, коли вже відійшли далеко від радіо.

Я посидів на гойдалці й вирішив пройтися до села і назад. Збудження не дозволяло довго лишатися на місці: сьогодні ж я побачу рідний будинок! І зайду до нього — обов’язково зайду, хоч би що там собі виробляли ті новосельці зі своїми жлобенятами.

Бродяга причепився було за мною, та потому згадав, що незабаром сніданок, і повернув назад. І то добре. Він, звичайно, мовчазний собака і не надокучливий, але тут, у Червоних Хащах, мені бракувало місця, де би можна було побути наодинці, без дурниць Журби, без Йосипового реготу і без усіх інших. Чого ще не вистачало? Власної території, про яку можна було би подбати. Звичної їжі, щоби без цієї клятої манки тричі на тиждень. І ще — моїх вирізок.

Ще в дитинстві, десь після війни, я почав вирізати цікаві статті та вклеювати їх до альбому, замість марок. Спочатку — з «Піонерської правди», далі — з «Правди» дорослої, а потім — уже з усього, що бачив: од «Черкаського краю» для краєзнавців до «Шкільної Оригінальної Класної» для роботи. І часом дуже цікаво було сісти собі спокійно надворі й погортати власні спогади, — от диви, в десять років мене цікавили піонери Африки. Хіба вони були насправді?

У грудні я так швидко збирався, що забув свою колекцію з трьох альбомів на шафі у сараї, — не до того було тоді. А сьогодні, якщо Журба не збрехав, ми заїдемо по дорозі до мене, от і заберу нарешті. Якщо ці, звичайно, не пустили мої альбоми ще взимку на підпалок. Але головне — сьогодні я побуваю вдома, і не вві сні.

Я обійшов Хащі довкола і повернувся десь біля сьомої, коли в селі вже всі півні відспівали і попрокидалися люди. Скрізь було чути характерний гомін: там воду набирають, там курей скликають, а там свиням їсти дають. Я йшов, слухав знайомі з дитинства звуки й усміхався.

Будинок уже жив своїм звичайним ранковим життям. Раїса з Ірою розвішували білизну за гойдалкою, а біля дверей стояв якийсь «Москвич». Невже по нас приїхав? Журба ніби казав, що буде спеціальна машина, зі санітаром, але міг і прибрехати.

Проте жінки мені пояснили, що то до Петровича приїхали діти з двома внуками. Малі якраз бігали коридором і гучно волали про щось своє, дошкільне. Знов обережно — та вже не через паркет, а через дітей — я пройшов коридором до другої палати, сполоснувся і почапав до їдальні. Над столом першої палати стирчав Йосип, бо біля Петровича сиділи дочка і зять, а Старенькому кожні свіжі вуха були викликом для його гонору.