Чаполоч, Ігор Астапенко

Свічка, потріскуючи, починає квітнути.

Наливаю чаполочі в обидві склянки. Вдихаю запах — сумно всміхаюсь. Ну, за ж и т т я — одним одне, незвідане й безмилосердне! Ось тобі мій уклін і слово суте.

Не навчився любити тебе —

віддячиш минанням.

Не навчився черпати з тебе ефемерну гармонію –

ти вже віддячило.

Навчився плавати глибоко, а волів би не заходити у воду.

Прагнув до усолоди від сласного буття,

а віднайшов повічну думку про згин.

Марив осягненням солі твоєї,

а злизав сіль на свіжих порізах.

Зцідив її зі сліз матері.

Пробачивши, я празникую

тебе, ж и т т я,

посеред цієї щасної висоти,

смакую свій перебіжний політ,

упиваюся спогляданням

мальованого навкілля.

Слава тобі, величне й несусвітне!

Рокованим слава!

Розвівається білий вельон поволоки на голові жінки-гори.

Стає легше, і чомусь пробиваються сльози. Багато сліз без упину. Не витираю. Мимохіть ісхлипую з короткими придихами. Десять пісних хвилин плачу.

А тепер за тебе п’ю,

с м у т к у

незрадний.

Ув очах

предковічного зубра,

у жовтизні свічі длявої,

у сконі погідного надвечір’я,

у течії завсідного думання над,

у п’яти буквах найжорстокішого с л о в а знаходжу тебе й приймаю.

Ти — тло.

Титло[29] життя — на чолі чоловіка, якого ніхто не бачив. За тебе, нав’язливий розпинателе, ці жадні сласні ковтки й цілунки повітряні! Змиритися з твоєю присутністю — віддати на олтар свідомість. На!

Сідай коло мене,

некликаний с м у т к у,

що всотав у себе

жадане привілля,

— утома від твоєї присутності

безжально пускає метастази.

Жінка-гора вимовчує щось украй нестеменне. Позіхнути боїться.

Закурюю. Занурюю в дим дихання — повільно смакую. Збиваю попіл у долоню задля відведення думки аж до болю. Ґрунт, схоловши, набирається вільгістю — нагі ступні наливаються чорною кров’ю. Затим натираю долоні сухими бадилинами ч а п о л о ч і — вдихаючи, по-хлопчачому підстрибую. Неподалеку чуються точені згуки гайвороння.

За л ю б о в — третя піднята склянка деревоподібного. Переходжу до четвертої. Чого ти не випила, Анно? Боїшся мене? За тебе, жінко з руками-рибами, сильну воду п’ю! І п’яту, і шосту, і сьому за тебе, мам’! Не п’єш? То давай сюди! І за тебе, незнаний ю н і в е р с у м е, зґвалтований страшною істотою, ахахахах!, цур їй і пек їй, зайвій, бо некликаній, і жорстокій, бо до середини впущеній! Чуєш, як залізними дротами бахкають у твоє серце жертви нестримної еволюції?

Чую.

Світить у душу абстрактна ікона неба — не дає заспокоїтись.

Прикурюю од короткої свічки — гашу її. Посипаю сіллю скибку хліба, відрізаю м’яса, облизую ніж. Учвал рухаюсь до самого краю жінки-гори. Досягаю його. Глибоко вдихаю повітря. Почуваюсь розкрилено. Щодуху викашлююсь — спльовую — заплющую очі — розплющую очі — виконую кілька швидких обертів навколо себе — впиваюсь поглядом у темний розмах. Нарешті жадно, наче в пустелі спраглий, роблю сім останніх ковтків чаполочі. Відчуваю, як гарячим струменем у мені розтікається зеленкуватий колір, сенс (?) Завтра, коли камінна зажура знов поглинатиме мою владу над собою, я ще раз спитаю: як тобі, Бо’, моя смерть у живій подобі? Тобі подобається? Знаєш, скільки таких блукає твоїм грандіозним червивим яблуком?

Унизу,

де раз по раз

перегукується невгамовне

псяччя,

гасне остання хатина.

Я повертаюсь обличчям до нічної гори.

Бачу двох жінок, які тримаються за руки. Вони неймовірно красиві. Із нагостреного ножа місяця скрапує на їхні обличчя вощане сяєво.

Епілог

Щоразу, коли я берусь до перечитування цього рукопису, мені стає ніяково. Відчуваю себе зайвим і немічним, адже мої сухі вправляння в слові зовсім не пасують до цього розкішного живого шаленого тексту, що належить перу Євгена Горка. Водночас знаю, що не можу не сказати, не пояснити людині з того боку білого плаского дерева цю божевільну історію людини, якої я ніколи не бачив.

Я не називатиму свого імені, у цьому немає жодного сенсу. Із анкетних фактів вам важливо знати лише те, що я журналіст, який нещодавно переїхав до міста, де Євген Горко прожив до втечі. Його не назву також, бо цього не робив автор тексту. Вживатиму саме термін «текст», бо погано орієнтуюсь у жанрах сучасної літератури. А тепер про все конкретніше.

Через певні особисті обставини я залишився без роботи й житла в один день, тому змушений був звернутися за допомогою до свого друга-журналіста (його імені не розкриваю з низки причин), з яким ми колись раніше навчалися в інституті. Він запропонував мені пожити в нього певний час, поки знайду роботу й вирішу свої проблеми, на що я радо погодився й наступного дня вже стояв із трьома великими сумками в нього на порозі. Сьогодні, коли за вікном екватор осені, я сиджу на балконі квартири друга й пишу цей епілог до книжки, яку ви, сподіваюся, читаєте.

Не буду зупинятися на описі свого життя після переїзду, зосереджуся лише на одній визначальній для тексту історії, яку мій друг розповів одного вечора, коли ми пили бренді та їли піцу в нього на кухні й узялися до відвертих розмов. Суть її така:

зранку того ж дня він отримав дзвінок від збентеженої жінки, яка розпачливим голосом шукала порятунку від агресивного чоловіка, з яким проживала в цивільному шлюбі. У його блокноті вона знайшла якісь непідписані номери, записані на сторінці із назвою міста, яке він покинув. Жінка набрала перший-ліпший, сподіваючись на те, що це буде людина, яка зможе приїхати й забрати його, оскільки він став украй небезпечним. Вона назвалась Ларисою, а ім’я чоловіка озвучила як Євген Горко. Повідомила адресу й дуже просила не зволікати з приїздом. За послугу обіцяла заплатити. Карта показала, що відстань між містами — близько двохсот п’ятдесяти кілометрів.

Мій друг розповідав про це дуже знервовано, курив одну за одною, губився в думках. Я відчував, що за цим ховається щось дуже серйозне, дуже інтимне для нього, але боявся запитати. Зрештою, мені не довелося довго чекати — після чергової цигарки він оповів мені страшну історію про жорстоке вбивство його батька та несправедливо закриту справу А. Г. і Д. В. Кажу «несправедливу», зважаючи хоча б на те, що Євген Горко в своєму тексті сам зізнається в скоєнні злочину.

На мою думку, є сенс у короткому поясненні певної логіки дій мого друга, аби розплутати деякі сюжетні нитки. Як ви пам’ятаєте, після вбивства відбулася їхня з Горком зустріч, на яку він ішов із гарячим наміром помсти, однак сутичка завершилася його фізичною