Чаполоч, Ігор Астапенко

Немає зброї супроти серпиків питань. Є тільки крапки — краплі крові. Невидимий небесний хіромант ніколи не хибить.

Я почуваюся страшно чужим у центрі скляного лісового ставка. Хлопчик із церковного хору, в якого мутує голос. Більше не можу стояти тут. Мені здається, я тримаю на плечах усе многороте людство, і кожний рот викидає в безодню простору: «я зайвий». А у відповідь ставок, наче осереддя грандіозної планети, мовчить на знак згоди тисячею студених риб, байдужих до нашої присутності. Я зайвий.

Слизько. Викорчовую із себе філософську тугу, несу фізичну подобу навмання. Терміново треба розвести багаття. Ось тут — якраз. Гілляччя сире — розпалити важко. Щотриоберемки долаю зневіру, і поки виходить. Вогонь таки родиться. Гріюсь і благословляю тишу. Чшшшш. Я маю послухати музику іскор.

...

У таку погоду тепло вивітрюється миттю. Згадка про нього тільки ускладнює існування. Зараз близько шостої — починає темніти. Треба вибиратися з лісу й шукати прихисток. Компас сміється з годинника. Вечір. Роблю з п’ять-шість ковтків чаполочі й закурюю. Є відчуття, що ліс скоро скінчиться. І ліс дерев теж. Кілометр — і я виходжу з цього храму — уже темно. На вулиці теж.

У далечі встромлений в землю миготить вогнями жовтавий ставни́к[23] села.

Ааааааааааааааааааааа! — Не кричи так! Ти мене налякала. — А ти мене. Бережи свою Ляньку, бо втече. — Я тебе не чую. — Ти тільки хочеш так думати, мій маленький Славка, тебе так тепер звати? — Для всіх, окрім мене. — А для мене? — Для тебе мене немає. — Не сміши так, маленький мій. Тутки ми: я і ти. — Кохатися будемо? Ааааааааааааааааааааа! — Не кричи, золотко, а твоїй мамуні я сподобалась. — Чшшш. Як тебе позбутися? — Ніяк, маленький, ножичок тут не поможе. Просто прийми мене і люби.

Просто прийми мене і люби.

Просто прийми мене і люби.

Просто прийми мене і люби.

Х

Сніжно-білі меви[24] морозного дихання линуть у прозорінь повітря й щезають. Хтось опускає відерце в наше нутро — виймає пару. І так багато разів. Ланцюг між легенями й губами — галузка в інеї.

Мороз не спадає добрих два тижні. Мій стан близький до критичного. Температура тримається вже шостий день, слабкість виламує кістки, кашель частішає. Курити не хочеться. Дуже болить у скронях. Здається, кілька разів я непритомнів. Як я приходив до тями? І звідки?

Утечу призупинено.

У цій недобудові — тільки голі бетонні стіни й відразливий сморід. На третьому поверсі я знайшов якусь стару куртку й кілька целофанок — так собі підігрів. Мені треба ліки, їжа й тепла вода. Йти до людей небезпечно. Але вибору не маю. Сили — катма. Перед спробою йти далі треба ще поспати. Тримай-но, безпорадний пілігриме, порцію жаских сновидінь. Їж.

...

Просивінь гілляччя і сивина мовчання. Я йду дуже повільно, опираючись на палицю, дихаю важко, півкулі мозку, мабуть, зараз схожі на грушки-дички. Голос здавлений хрипами: скажеш слово — гадке каченя ізродиш. Віра в рятунок — дівчинка-безхатько в осінньому взутті. Але вона здатна до руху. Мене лихоманить. Здається, мого тіла торкаються сотні крижаних долонь. Мо’, це долоні мерців? Наплічник такий важкий, наче я несу в ньому власне серце. Курю наперекір бажанню — дим зігріває думки. Руки трусяться. А душа? Стрибає на кардіограмі.

Сімсот метрів за десять хвилин — це критично мало. Будинки видніються — до них ще десять-двадцять думок.

Я поголився й тепер ношу окуляри, поцуплені в сторожа. Волосся безпардонно відросло. Схуд іще на кілька кілограмів. На кого я схожий зараз? На хрест. Повісьте на мені людство.

Діти. Я чую дітей неподалік себе. Де вони? Дуже треба знайти їх. Випрямляю тіло й прискорююсь. Голоси віддаляються. Нічого не чую. Знов? Тепер гучніше. Не бачу нікого. Чую відлуння сміху, красивіше за сміх. Діти можуть мене врятувати. Пробравшись крізь слабкість до голосу, кричу. Здичавіла химера слова вривається у простір. Мовчать. Друга й третя химери — близнюки — доєднуються до першої. Мовчать. Четверта і п’ята відштовхуються від стінки горла й стрибають. Мовчать. Зблякла зігнута рибина місяця повільно стає зримою.

...

Собаки б’ються так, що готові повигризати нутро один одному. Я дійшов до якогось містечка — тут є кількаповерхівки. Самопочуття — загрозливе. Заходити до будинків небезпечно, але треба десь погрітися. Іти далі я не можу. Стояти на місці теж. Зараз близько восьмої вечора. Бачу: невеличкі зграйки людей розпорошуються провінційними закапелками. Говорять тихо, рухаються неквапом, тримаються за парасолі. Мабуть, сьогодні вихідний. Заходжу до найближчого під’їзду — звалююсь на сходи. Далі має бути велика біла пляма у формі аркуша. Із душею мертвого дитяти пам’яті. Утрата свідомості — як квітка, надіслана смертю.

...

Я розплющую очі й відчуваю, що зараз ніч. Лежу на підлозі великої кімнати з високою стелею. Пахне фарбою і коноплею. У вікні просвічується сув’язь тріщин. Двері — облущені й діряві. Стіл застелений скатеркою, але, здається, порожній. Шафа ребрами світить. Зверху на вбогому дроті видніється осиротілий силует лампи. Тут достатньо тепло, але моє тіло конвульсійно дрижить. Обабіч мене — розкидані пігулки, шприци й порожні пачки з-під цигарок. Є ще кілька бляшанок пива і з десяток недопалків. Трохи далі — пластикова пляшка, обмотана фольгою, і сірники. Стрічка висохлої крові. Ще трохи далі — використаний презерватив.

Дуже напружена тиша. І зовсім немає думок.

Єдине, на що я зараз здатний, — пусте споглядання мізерного простору. Смиренне тривання. Покора порожнечі. Ефемерна усолода від утраченого сенсу. Замилування ідеєю напризволящого. Тіло й психіка уже не можуть дисонувати під спільним дахом знемоги. Недоладна форма супокою розкладається в атомах тиші. Може, так почуваються перед неминучим фатальним відходом? Чи навпаки?

Дихання утруднене хрипами, і щонайменший придих викликає кашель. Є щось приємне і в кашлі. Відтинання зайвого із власної жаскої скульптури. Незграбний танець легень набуває спонтанності. Верениця відрухів горлянки, що стає потворою звуку. Повіки набувають ваги. І:

Із-проміж шпарких тіней у короткій прозорій сукні пливе лілейна вона. Заплющую очі, і її силует зроджується в теміні під повіками. Ми разом, тримаючись за руки, витискаємо прозорий солоний сік із-під моїх очей. Сокровенна Анна вказівними пальцями торкається кутиків моїх губ і малює журну усмішку. Затим пестить моє засмальцьоване волосся обома руками, цілує в очі й відходить. Вдивляється в мене якось хитро. Знімає сукню, і:

Починає жонглювати ножами. Спочатку трьома, далі — чотирма, п’ятьма, а тоді — зо два десятки ножів вилітають із її рук, наче зграї блискотливих рибин. Жбурляє їх у стіни, бачиш? Не цілиться в мене, заки не починаю