Вечори на хуторі біля Диканьки - Микола Васильович Гоголь
Запорожці вклонилися усі в ноги.
«Чи всі ви тут?» запитав він протяжно, вимовляючи слова трохи в ніс.
«Та всі, батьку!» відповіли запорожці, кланяючись знову.
«Не забудете говорити так, як я вас учив?»
«Ні, батьку, не забудемо».
«Це цар?» спитав коваль в одного із запорожців.
«Куди тобі цар! це сам Потьомкін», відповів той.
У другій кімнаті почулись голоси, і коваль не знав, куди подіти свої очі, коли увійшло безліч дам в атласних вбраннях з довгими хвостами і придворних у гаптованих золотом каптанах та зі жмутками позаду. Він тільки бачив самий блиск і більше нічого. Запорожці раптом усі попадали на землю й закричали в один голос: «Помилуй, мамо! помилуй!»
Коваль, не бачачи нічого, простягся й собі, з усією щирістю, на підлозі.
«Встаньте!» пролунав над ними владний і разом приємний голос. Деякі з придворних заметушились і штовхали запорожців.
«Не встанемо, мамо! не встанемо! помремо, а не встанемо!» кричали запорожці.
Потьомкін кусав собі губи, нарешті, підійшов сам і владно шепнув одному з запорожців. Запорожці підвелися.
Тоді насмілився й коваль підвести голову і побачив перед себе невелику на зріст жінку, трохи навіть огрядну, напудрену, з голубими очима і воднораз з тим велично усміхненим виразом, який так умів підкоряти собі все і міг тільки належати жінці, що царює.
«Ясновельможний обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом, якого я ще досі не бачила», казала дама з голубими очима, розглядаючи з цікавістю запорожців. «Чи добре вас тут приймають?» провадила вона далі, підходячи ближче.
«Та спасибі, мамо! Харч дають добрий (хоч барани тутешні зовсім не те, що в нас на Запорожжі), чому ж не жити як-небудь?..»
Потьомкін скривився, бачивши, що запорожці кажуть зовсім не те, чого він їх учив…
Один із запорожців, прибравши поважної пози, виступив наперед: «Змилуйся, мамо! навіщо губиш вірний народ? чим прогнівили? Хіба держали ми руку поганого татарина; хіба згоджувалися у чому-небудь з турчином; хіба зрадили тебе ділом або помислом? За що ж неласка? перше чули ми, що велиш скрізь будувати фортеці проти нас; потім чули, що хочеш повернути на карабінерів; тепер чуємо про нові напасті. Чим завинило запорозьке військо? чи не тим, що провело твою армію через Перекоп та допомогло твоїм генералам порубати кримців?..»
Потьомкін мовчав і недбало чистив маленькою щіточкою свої діаманти, якими були унизані його руки.
«Чого ж хочете ви?» співчутливо спитала Катерина.
Запорожці значущо поглянули один на одного.
«Тепер час! цариця питає, чого хочете!» сказав сам до себе коваль, та й упав раптом на землю.
«Ваша царська величність, не веліть карати, а веліть милувати! З чого, не в гнів будь вашій царській милості сказано, зроблено черевички, що на ногах ваших? я думаю, жоден швець, у жодному царстві на світі не зуміє так пошити. Боже ти мій, що б то було, коли б моя жінка та взулася у такі черевики!?»
Цариця засміялася. Придворні засміялися теж. Потьомкін і хмурився і усміхався разом. Запорожці почали штовхати під руку коваля, думаючи, чи не з'їхав він часом з глузду.
«Встань!» сказала ласкаво цариця: «якщо так тобі хочеться мати такі черевики, то це неважко зробити. Принесіть йому цю ж мить черевики найдорожчі, з золотом! Далебі, мені дуже до вподоби ця простодушність! Ось вам», провадила цариця, звертаючи погляд до повновидого, але трохи блідого чоловіка, що стояв осторонь, одягнений у простенький каптан з великими перламутровими ґудзиками, який показував, що він не належав до придворних: «річ, гідна дотепного пера вашого!» «Ви, ваша імператорська величність, занадто ласкаві. Тут потрібен принаймні Лафонтен[39]», відповів, уклонившись, чоловік із перламутровими ґудзиками.
«Щиро скажу вам: я й досі без пам'яті від вашого Бригадира. Ви напрочуд гарно читаєте! Однак», казала далі Цариця, звертаючись знову до запорожців: «я чула, що на Січі у вас ніколи не женяться».
«Як же, мамо!' Адже чоловікові, сама знаєш, без жінки не можна жити», відказав той самий запорожець, що розмовляв із ковалем, і коваль здивувався, почувши, що цей запорожець, знаючи так добре грамотну мову, говорить із царицею, начебто навмисно, найгрубішою говіркою, яку звуть мужицькою. «Хитрий народ!» подумав він собі, «мабуть, недарма він це робить».
«Ми не ченці», провадив далі запорожець: «а люди грішні. Ласі, як і всі чесні християни, до скоромного. Є в нас чимало таких, що мають жінок, тільки не живуть з ними на Січі. Є в нас чимало таких, що мають жінок у Польщі; є такі, що мають жінок на Україні; є такі, що мають жінок і в Туреччині».
У цей час ковалеві принесли черевики. «Боже ж ти мій, що за прикраса!» скрикнув він радісно, ухопивши черевики. «Ваша царська величність! Що ж, коли черевики такі на ногах, і в них, можна гадати, ваше благородіє, ходите і на лід ковзатися, які ж повинні бути самі ніжки? Думаю, що принаймні з чистого сахару».
Цариця, що й справді мала найстрункіші та прегарні ніжки, не могла не усміхнутися, чуючи такий комплімент із уст простодушного коваля, якого в його запорозькому убранні можна було вважати за справжнього красеня, незважаючи на смагляве лице.
Зрадівши з такої прихильної уваги, коваль уже хотів був розпитати гарненько царицю про все: чи правда, що царі їдять самий тільки мед та сало, і про подібні речі — але, відчувши, що запорожці штовхають його під боки, вирішив замовкнути; і коли цариця, звернувшись до старих, почала розпитувати, як у них живуть на Січі, які звичаї водяться, то він, відійшовши назад, нагнувся до кишені, сказав тихо: «Винось мене звідси хутчій!» та й опинився раптом за шлагбаумом.
