Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови
Думки закрутилися навколо організаційних питань — кому подзвонити, що сказати, де домовитися. Ні, поспішати не треба, але підготувати такий варіант як пожежний — це обов’язково. Та й взагалі на усіх наших конторах передбачити таку собі пожежну кнопку — натиснув, і от тобі пожежа.
Прокручуючи в голові усі нюанси рятівного плану, я одночасно крутив руками дідове прес-пап’є і раптом впіймав себе на думці, що у фігурках мавп на ньому знаходжу багато спільного з конкретними людьми, тими, що оточували мене. Взяти хоч би центральну фігуру пахана. Він сидить на троні і виглядає всесильним, але якщо придивитися, то видно, що він просто спить. Точно так, як Паша заснув в кабінеті з голою повією.
Та й підручні його нагадували мені знайомих: наприклад, маленький розводило, який згорбатився над вухом, до сміху скидався на Жорика. А більшенький, хоч і не мав особливої портретної схожості, але за своїми габаритами і головне, функціями був подібний до генерала Ґенека. Може задавити будь-кого. У тому числі й пахана, якщо карта ляже. Може навіть просто втекти — адже на кожну силу рано чи пізно знайдеться більша сила. Думаю, перед вертухаями цей табірний убивця теж спасував би. Ну а зараз, поки пахан заснув, обидва шукають варіанти на випадок, якщо той не прокинеться. Пахани не вічні, врешті, як і всі ми.
Ну а кого мені нагадував скрипаль? Я уважно придивився до худорлявої, по-тюремному скоцюрбленої мавпячої фігурки. Ні, не знаю. Артистів у нас не бракує, але нічого конкретного. Так само, як і персонажі у кутках — хіба той, що молиться, може бути якимось знайомим попом? А може, він просто боїться, тому й стоїть на колінах?
За довгі роки темна деревина прес-пап’є вкрилася пилом. Дядько Вареник, певно, витер його перед тим, як везти до Києва, але у глибоких западинах, швах та на дрібних деталях зібрався білий порох, що не піддавався ганчірці. Від нього різьба немовби вкрилася легкою шляхетною сивиною, яку втім все одно треба буде якось відтерти поліроллю.
Я оглядав віднайдену сімейну реліквію з різних боків, уважно вивчаючи мізансцену, створену дідовими руками. Слухняний скрипаль старанно схилився над скрипкою. Особливого трагізму в його постаті не читалося. Кожен музика має бути готовий зіграти на замовлення. І не важливо, хто замовляє — чи пахан на зоні, чи політик, чи то бізнесмен. Навіть розмір гонорару тут не принциповий — це може бути баланда, гроші, лауреатство, а може бути й життя. В артистів душа повинна співати тоді, коли цього хоче публіка, а публіка трапляється різна. Публіку не обирають.
Пахан на троні заслухався і заснув. А може, він зовсім не спить, а просто замріявся, поринув у спогади? Як це не дивно, подібні персонажі часто страждають на сентиментальність. Проте, маючи за спиною двійко подібних помічників, краще особливо не віддаватися мріям, ба навіть не спати. Ці дві мавпи — здорова та хитра — не викликали у мене довіри, і на місці пахана я б тримав вуха нашорошеними двадцять чотири години на добу.
А може, він зовсім і не спить, а просто захворів? Чи то пішов у запій?
Я спробував згадати, що розповідав дід про цього пахана, але на думку не спадало нічого конкретного. Пам’ятаю, буцімто ті двоє — убивця і розводило — ненавиділи одне одного, а пахан весь час підливав олії у вогонь. То до одного прихилиться, то до іншого. Єдиний, до речі, спосіб дати собі раду з подібними елементами. Але тут потрібен природний талант. Я, наприклад, так не вмію. Може, саме через це досі й не вибився у пахани?
В очікуванні чергової кризи чомусь завжди тягне на філософію. Потім, коли почнуться бойові дії, буде вже не до рефлексій, бо події валяться з усіх боків, тільки встигай відбиватися. Але очікування удару — це найважчий момент. Бо не знаєш, звідки воно прилетить і в уяві малюєш собі картини, які здатні довести до інфаркту навіть йога вищої кваліфікації. Тому у такі хвилини я вдаюся до філософії або ж до спогадів — це повністю «забирає» мозок і займає його роботою. План вироблено, завтра з самого ранку почнемо його втілювати, а того, що станеться, все одно не уникнеш, скільки не думай.
Дід, до речі, розповідав: що коли потрапив до камери, несподівано заспокоївся і першу ніч спав, як убитий. Бо очікування арешту — найгірше з моральних катувань.
От, дідько, згадав про арешти. Сподіваюся, до цього не дійде, але хто його зна при теперішніх розкладах. Треба попередити Катьку, щоб перевела у гаряче меню мобілки номер юристів, та й самому не забутися це зробити. І до заступника у податковій треба під’їхати з пляшкою — привід знайдеться, а в разі чого він попередить про отримані вказівки. Будемо по всіх напрямках рити окопи, як казав наш старшина, для стрільби стоячи на коні.
Хоча можливо, що вони не наважаться — телеканал у теперішній передвиборчій ситуації, це — актив номер один. Хто захоче навзаєм отримати інформаційну війну? А з іншого боку, чи здатен наш канал на відкриту протидію владі? Сумнівно. У них значно краще виходить лизати дупу та виконувати вказівки. Саме тому зараз можуть початися ігри із перерозподілу інформаційного простору — частоти, кабель, супутник, тут є де покомбінувати. Сильних бояться, а слабких гноблять.
«Бачиш, Сергійку, це не люди, а мавпи, — пояснював мені дід. — Мавпи дуже схожі на людей, а люди — на мавп. Особливо деякі. Придивися уважно. А буває, живе собі людина як людина. І тільки коли потрапляє у складну ситуацію, з’ясовується, що воно — мавпа».
Тепер я згадував ці слова і знову дивився на прес-пап’є.
Мавпа, що схилилася над мискою. Вона їла. Просто їла і їй не було жодного діла до музики. Поки пахан з бандою розважаються, можна швиденько з’їсти свою пайку — не заберуть. Кого дід зобразив у такому вигляді?
Я посміхнувся. А будь-кого. Таких персонажів вистачає як у таборах, так і на волі. Кожен може нарахувати з десяток серед своїх знайомих. Дають — бери, б’ють — біжи. А якщо блатні зовсім заграються, можна навіть спробувати відірвати собі зайвий шматок, так, щоб ніхто не бачив. І
