Ноктюрни - Кадзуо Ісігуро

— Ви цілковито на неї заслуговуєте. Тож вона — ваша. Джазовий музикант року. А може, й усіх часів. Вітаю.

Вона вклала ту річ мені до рук і через пов’язку легенько поцілувала в щоку.

— Ну, то дякую. Це таки несподіванка... до того ж і на вигляд гарна. І що ж це таке? Алігатор?

— Алігатор? Та ну! Це пара милих херувимчиків, які цілуються.

— А, так, тепер і сам бачу. Що ж, дякую, Лінді. Навіть не знаю, що сказати. Вони справді дуже гарні.

— Алігатор!

— Даруйте. Просто ось цей хлопака так витягнув на всю довжину ногу, що мені здалося... але тепер я вже бачу. Направду гарно.

— Ну, то вона ваша. Ви на неї заслуговуєте.

— Лінді, я зворушений, чесно. А що пише ось тут внизу? Я не маю окулярів.

— «Джазовий музикант року», що ж іще там може писати?

— Так і пише?

— Певне, так і пише.

Зі статуеткою в руках я повернувся до дивана, сів і трохи подумав, а тоді сказав:

— Лінді... ця-от штукенція, яку ви мені дали... Не могли ж ви просто випадково натрапити на неї під час однієї з тих своїх опівнічних прогулянок?

— Чому ні? Могла, звісно.

— Бачу... Але ж це не справжня відзнака, правда? Не те брязкальце, яке мають вручити Джейкові?

Лінді відповіла не одразу, вона просто мовчки, тихо-тихенько стояла, а потім озвалася:

— Справжня, певно, що справжня. Який сенс вручати вам якийсь старий непотріб? Мала скоїтися несправедливість, але ось тепер справедливість таки взяла гору. Тільки це й має тут значення. Саме так, серденько, і не інак. Ви ж самі розумієте, що заслуговуєте на цю нагороду найбільше.

— Мені, звичайно, дуже приємно, що ви дивитеся на цю ситуацію так, але це ж... щось дуже схоже на крадіжку.

— Крадіжку? Хіба ж ви самі не казали, що той хлопець нічого не вартий? Що він, по суті, фальшивка? А ви — геній. То хто у кого тут краде?

— Лінді, а де саме ви натрапили на цю річ?

Вона знизала плечима.

— Та так, в одному з тих місць, куди я ходжу. В одному офісі, можна сказати.

— Сьогодні ввечері? Сьогодні ввечері ви це взяли?

— Звісно ж, сьогодні ввечері. Вчора ввечері я про цю вашу відзнаку взагалі ще не знала.

— Звісно, що так. То це було, кажете, якусь годину тому?

— Годину. Може, дві. Хто його зна? Я трохи собі походила. Зайшла на хвильку до свого президентського номера.

— Господи Ісусе...

— Слухайте, та яке кому діло? Чого ви так розхвилювалися? Ну, втратили вони цю — добудуть собі іншу. Може, в них десь там ціла шафа таким добром напакована. Я вручила вам те, на що ви заслуговуєте. Ви ж не відмовитеся, правда, Стіве?

— Лінді, я не відмовляюсь. Почуття, честь — все це я приймаю і безмежно з цього приводу щасливий. Але справжня відзнака — це все-таки трохи інше. Її треба повернути. Поставити назад точнісінько на те місце, звідки ви її взяли.

— Та хай ідуть до біса! Яке кому діло?!

— Лінді, ви просто не подумали як слід. Що ви будете робити, коли все це вийде на чисту воду? Ви хоч уявляєте, який галас здійме преса? Які підуть чутки, який розгориться скандал? Що скаже на все це ваша публіка? Ходімо. Ми підемо туди вже, негайно, доки не почали прокидатися люди. Покажете мені, де саме ви знайшли цю штуку.

Раптом Лінді видалася мені дитиною, яку щойно добряче висварили. Вона зітхнула і мовила:

— Мабуть, серденько, ви таки маєте рацію.

Коли ми домовилися повернути відзнаку, Лінді нараз оволодів дух власниці, й увесь час, доки ми квапливо пробиралися переходами велетенського, вповитого сном готелю, вона міцно притискала статуетку до грудей. Вела мене прихованими від стороннього ока сходами та коридорами, повз сауни та торгові автомати. Ніде не було ні душі, ми нікого ані не чули, ані не бачили. Врешті-решт Лінді шепнула: «Це було тут», — і, прочинивши важкі двері, ми протиснулися в якесь темне приміщення.

Пересвідчившись, що нікого, крім нас, там начебто немає, я ввімкнув ліхтарик, який прихопив у номері Лінді, і посвітив навкруги. Ми опинилися в бальній залі, та якби нам нараз закортіло потанцювати, то навряд чи щось вийшло б: усе довкола було заставлене столиками, на яких біліли полотняні скатертини, та стільцями. З-під стелі посередині звисала люстра вигадливої форми. У дальньому кінці спорудили підвищення, достатньо, мабуть, просторе для того, щоб улаштувати там неабияке шоу, хоча тепер воно й ховалося за завісою. Посеред зали хтось залишив складану драбину, під стіною стояв вертикальний порохотяг.

— Тут буде якась вечірка, — озвалася Лінді. — Осіб на чотириста, а чи й на п’ятсот?

Я пішов углиб зали, нишпорячи променем ліхтарика навколо.

— Так, мабуть, тут усе й відбуватиметься. Вручатимуть Джейкові ту відзнаку.

— Звісно ж. Там, де я знайшла це, — вона піднесла вгору статуетку, — були й інші. «Найкращий дебютант». «Ритм-енд-блюз — альбом року». Всяке таке. Заповідається велика подія.

Тепер, коли очі у мене призвичаїлися до напівмороку, я навіть у слабкому світлі ліхтарика міг роздивитися ту залу краще. І, стоячи перед сценою, на мить уявив собі, який вигляд матиме вона вже за кілька годин. Уявив усіх екстравагантно вдягнених гостей, представників компаній звукозапису, відомих промоутерів, розмаїтих зірок шоу-бізнесу, які знай сміються і нахвалюють одне одного; улесливо щирі оплески щоразу, коли ведучий оголошує спонсорів; ще гучніші оплески, цього разу з усілякими зойками та вересками, коли на сцену один по одному піднімаються, щоб отримати свої відзнаки, переможці. Уявив на тій сцені й Джейка Марвелла: ось він тримає свою нагороду, з тією ж самовдоволеною посмішкою, яка завжди була в нього на вустах у Сан-Діеґо, коли закінчувалося його соло, а слухачі починали аплодувати.

— А може, ми все ж таки помиляємось, — мовив я. — Може, таки не треба цю штукенцію повертати. Може, краще просто викинути її до смітника. Разом із рештою нагород, які ви знайшли.

— Та ну? — сторопіла Лінді. — Ви справді хочете так зробити, серденько?

Я зітхнув.

— Навряд. Але... ото було б задоволення, хіба ні? Всі ці відзнаки — у смітнику. Готовий закластися, що