Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

і не було жодного вичерпного пояснення, щоб усе зрозуміти і спромогтися остаточно про нього забути. Даґні не мала сумнівів у тому, який Франциско був. Але очевидно було і те, яким він став. Ці, начебто безперечні, факти унеможливлювали один одного. Їй іноді здавалося, що вона втрачає глузд, і що раціональності взагалі не існує в житті; хоча таких сумнівів вона б нікому не дозволила. Втім, пояснення таки не було; всі ці десять років не з’являлося й натяку на якусь притомну причину.

«Ні, — думала вона, йдучи крізь сірі сутінки повз вікна покинутих магазинів до готелю «Вейн-Фолкленд», — ні, не могло бути відповіді. І я не шукатиму її. Відповідь уже не має значення».

Рештки почуття, що трепетало в душі, спрямовано було не на живого чоловіка, з яким вона мала побачитися; це було несамовите волання проти блюзнірства, проти руйнування того, що мало перетворитися на істинну велич.

У просвітках між будинками маячіли вежі «Вейн-Фолкленду». Вона відчула млосний поштовх у легенях, і ноги на мить спинилися; швидко оговтавшись, Даґні рушила далі.

Перетинаючи мармуровий вестибюль, прямуючи до ліфта, а потім — по широких безшумних коридорах в оксамитових килимах, вона відчувала, як білим шумовинням закипає в душі лють, і з кожним кроком посилюється і множиться гнів.

Не сумніваючись у своїх почуттях, вона рішуче постукала в двері номера і почула голос Франциско:

— Прошу.

Рвучко відчинила двері й ввійшла.

Франциско Домінґо Карлос Андрес Себастьян д’Анконія сидів на підлозі, граючись скляними кульками.

Ніхто ніколи не замислювався про вроду Франциско д’Анконії — така думка здавалася безглуздою. Коли він заходив до кімнати, дивитися на когось іншого було просто неможливо. Його висока, струнка постать здавалася занадто справжньою для сучасної доби. Він ходив так, ніби в нього за спиною розвівалася мантія. Казали, що він мав життєву силу здорової тварини. Хоча дехто таки розумів, що це хибне твердження. Франциско мав життєву силу здорової людини, дар винятково рідкісний, тому мало хто міг його розпізнати. Він мав силу впевненості.

Ніхто не називав його зовнішність латиноамериканською. Стосовно Франциско доречніше було б вжити першу частину цього слова — латинський (у первісному значенні, себто — не іспанський, а такий, що належить до Давнього Риму). Його тіло здавалося спроектованим як вправа з вишуканості стилю, складена з потужного торса, тугої плоті, довгих ніг і швидких рухів. Його риси мали досконалу точність скульптури, волосся — чорне та пряме, зачесане назад. Смаглявість шкіри посилював неймовірний колір очей — вони були чисті, прозоро-блакитні. Обличчя було відкрите і мінливе, негайно відбивало всі почуття, так, наче йому геть не було чого приховувати від людей. Лише блакитні очі — завжди спокійні й незмінні — ніколи не видавали справжніх його думок.

Франциско сидів у чорній нічній піжамі з тонкого шовку на підлозі вітальні. Розкидані по килиму кульки було виготовлено з напівкоштовного каміння його батьківщини — сердоліку та гірського кришталю. Побачивши Даґні, він не підвівся, а мовчки дивився на неї вгору, і кришталева кулька випала в нього з руки, наче сльоза. Всміхнувся незмінною, нахабною, блискучою посмішкою свого дитинства.

— Привіт, Чушко!

І вона, наче збоку, почула свій щасливий голос, що безпорадно-радісно відповів:

— Привіт, Фріско!

Вона роздивлялася його обличчя, що геть не змінилося. На ньому жодним чином не позначилося те, як він жив останні роки; не було й розгубленості, яку вона в ньому побачила їхньої останньої ночі разом. Не було слідів трагедії, гіркоти, напруженості — лише променисте кепкування, доросліше та акцентованіше, ніж досі; вираз небезпечно непередбачуваної радості та великої безвинної безтурботності чистого духу. Але це, думала вона, було неможливо; це шокувало дужче за решту ймовірних змін.

Він пильно її вивчав. Розстібнуте пошарпане пальто, що ледь зсунулося з плечей, і струнке тіло в сірому, схожому на однострій, костюмі.

— Якщо ти прийшла сюди в цих лахах, щоб приховати, яка ти гарна, — мовив він, — то марно. Ти неймовірна красуня. Я хотів би пояснити, яке це полегшення — бачити жіноче обличчя, наділене незаперечним інтелектом. Але ти не захочеш мене слухати, бо не для того сюди прийшла.

Його слова багато в чому були недоречні, але мовлені так легко, що повернули її в реальність, нагадавши про лють і справжню мету візиту. Вона і далі стояла, дивлячись на нього вниз. Обличчя було байдуже; воно відмовляло Франциско не лише в колишньому знайомстві, а й у можливості її образити. Вона сказала:

— Я прийшла сюди почути відповідь на одне-єдине запитання.

— Запитуй.

— Про що насправді йшлося, коли ти сказав репортерам, що приїхав у Нью-Йорк спостерігати фарс?

Він дзвінко засміявся, як людина, котра рідко має нагоду несподівано радіти.

— Даґні, оце мені в тобі й подобається. У Нью-Йорку нині сім мільйонів мешканців. І лише тобі спало на думку, що я казав не про скандальне розлучення місіс Вейл.

— То про що ж?

— А ти як думаєш?

— Про катастрофу на копальнях «Сан-Себастьян».

— Це значно цікавіше за чиєсь банальне розлучення.

Наступні слова пролунали урочисто і безжально, мов вирок:

— Отже, ти спланував це. Свідомо і незворушно.

— Думаю, тобі варто скинути пальто і сісти.

Даґні розуміла, що даремно дозволила виплеснутись почуттям. Вона стримано скинула пальто і відкинула його вбік. Франциско навіть не поворухнувся, щоб допомогти їй. Сіла в крісло, а він залишився поодалік на підлозі, хоча здавалося, наче сидить біля її ніг.

— То що я свідомо і незворушно спланував? — запитав він.

— Аферу з мексиканськими копальнями.

– І яка ж була мета?

— Саме це я і хочу дізнатися.

Він усміхнувся, наче вона вимагала на пальцях пояснити серйозну наукову проблему, вивчити яку замало всього життя.

— Ти знав, що «Рудні Сан-Себастьяну» виїденого яйця не варті? — рубонула вона. — Знав це ще до того, як почав свій огидний бізнес.

– І нащо ж я його починав?

— Тільки не треба розповідати, що ти не нагрів на цьому рук. Знаю, що ти втратив власних п’ятнадцять мільйонів доларів. Отже, в тебе була якась мета.

— А ти можеш уявити собі мету, задля якої я пішов би на таке?

— Ні. Мені це на голову не налазить.

— Справді? Ти вважаєш, що в мене величний розум, безмежні знання і непомірний творчий потенціал, тому, хай там що я почну, кожна справа приречена на успіх. Аж раптом кажеш, що я не мав жоднісінького бажання докладати зусиль до розбудови Мексиканської Народної Республіки. Тобі це не здається нелогічним?

— Купуючи там копальні, ти чудово знав, що Мексикою керує уряд грабіжників. Тобі не обов’язково було заради них старатися.

— Отож. Не обов’язково.

— Так чи інак, тобі начхати було на мексиканський уряд, тому що…

— Тут ти помиляєшся.

— … бо ти знав, що рано чи пізно