Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

— Я не можу відмовитися. Не можу.

— Що? — не зрозуміла вона.

— Від тебе.

— Чому ти мусиш…

— Даґні, допоможи мені залишитися, відмовитися від усього, нехай навіть він правду каже.

— Чому ти повинен все покинути? Відмовитися від чого, Франциско? — спокійним тоном запитала вона.

Він не відповів, тільки ще дужче притиснувся до неї обличчям.

Даґні принишкла, усвідомлюючи лише те, що зараз слід бути дуже обачною.

Голова Франциско далі лежала на її грудях; вона ніжно і невпинно пестила його волосся, дивлячись угору, на стелю цієї розкішної кімнати, на гіпсові гірлянди ліпнини, що ледь проступали з темряви, і чекала, заціпенівши від жаху.

Він застогнав:

— Це правда, але це так важко зробити! О, Боже, як важко!

Невдовзі підняв голову. Сів. Він уже не тремтів.

— Франциско, поясни мені.

— Я не можу розповісти тобі все, як є, — просто і відверто промовив він голосом, сповненим страждання. Але, здавалося, він уже трохи опанував себе. — Ти не готова це почути.

— Я хочу допомогти тобі.

— Ти нічим не можеш мені допомогти.

— Ти ж сам сказав: допомогти тобі відмовитися.

— Я не можу відмовитися.

— То дозволь мені розділити це з тобою.

Він заперечно похитав головою, подивився на неї згори вниз, ніби зважуючи ймовірні наслідки, а потім знову хитнув головою і промовив із незнаною досі ніжністю:

— Якщо я сам не можу цього витримати, то як ти зможеш?

Мовила повільно, важко, немов стримуючи крик:

— Франциско, я маю це знати.

— Ти пробачиш мені? Я знаю, що ти налякана і що це дуже жорстоко з мого боку. Але забудьмо про цю розмову. Це єдине, що ти здатна зробити для мене. Забудьмо і ніколи більше не повертаймося до цього.

— Я…

– І ні про що більше не запитуй. Зможеш?

— Так, Франциско.

– І не переймайся. Не бійся за мене. Це сталося лише раз. Більше такого не буде. Все стане значно легше… згодом.

— Якби я тільки могла…

— Ні. Спи, кохана.

Він уперше в житті промовив це слово.

Вранці він не уникав її тривожного погляду, дивився на неї відверто, але нічого не пояснюючи. На його спокійному обличчі проступала і безтурботність, і страждання; щось схоже на зболену усмішку, хоча він не всміхався. Дивно, але біль зробив його наче молодшим. Зараз він не нагадував людину, яка зазнає пекельних тортур, швидше чоловіка, який розуміє, що ці тортури варті того, щоб їх подолати.

Вона більше ні про що його не розпитувала. Перш ніж піти, лише спитала:

— Коли ми знову побачимося?

— Не знаю, — відповів він. — Не чекай на мене, Даґні. Коли ми зустрінемося наступного разу, ти й бачити мене не захочеш. Я матиму вагомі причини на все, що робитиму. Але не можу назвати цих причин, і ти матимеш право проклинати мене. Я не опущусь до такого ганебного вчинку і не проситиму вірити мені на слово. Ти маєш жити згідно з власними знаннями та переконаннями. Ти проклинатимеш мене. Тобі болітиме. Постарайся лише не скоритися цьому болю. Пам’ятай, що я кажу тобі, і це все, що я можу зараз тобі сказати.

Близько року від нього не було жодної звістки. А потім до неї почали доходити плітки і газетні публікації, читаючи які, не можна було повірити, що йдеться про Франциско д’Анконію. Та, зрештою, вона мусила цьому повірити.

Вона читала репортаж із вечірки, влаштованої на яхті Франциско в гавані Вальпараїсо. Гостям поставили умову з’явитися в купальних костюмах, а палубу всю ніч поливав дощ із шампанського та квіткових пелюсток.

Вона читала про вечірку, яку Франциско влаштував на курорті в алжирській пустелі. Наказав побудувати павільйон із тонких шарів льоду і подарував кожній запрошеній жінці горностаєву накидку — за умови, що в міру того, як танутиме лід, вони скидатимуть із себе і подароване хутро, і вечірні сукні, і все, що під ними.

Вона переглядала звіти про його нерегулярні комерційні оборудки, — всі без винятку успішні та безжально нищівні для конкурентів. Але тепер його справи нагадували спортивні розваги: Франциско влаштовував несподіваний наскок, а потім на рік чи два зникав із промислового обрію, кидаючи «Мідь д’Анконій» на найманих директорів.

Вона читала інтерв’ю, в якому він казав:

— Якого милого я маю заробляти гроші, якщо маю їх достатньо на безтурботне і безбідне життя трьох поколінь нащадків?

Якось вона зустрілася з ним на прийомі, влаштованому послом у Нью-Йорку. Він ґречно всміхнувся, обдарувавши безпристрасним поглядом, у якому не було й натяку на минуле. Даґні відвела його вбік, спромігшись лише на два слова:

— Франциско, чому?

— Що? — здивувався він. Вона відвернулася. — Я тебе попереджав.

Більше вона не шукала з ним зустрічі.

Вона пережила це. Вона змогла пережити остаточний розрив лише тому, що не вірила у страждання. Біль вона сприймала, як потворний факт, і просто відмовлялася його помічати. Страждання було для неї безглуздою патологією і не сприймалося як частина життя; біль не міг набути для неї жодного значення. Вона не могла означити словами ні спротив, який чинила, ні ту емоцію, яка уможливила і породила той спротив; як еквівалент могла промовити:

— Це не має значення, це не слід сприймати серйозно.

Вона промовляла ці слова навіть тоді, коли всередині не залишалося нічого, крім суцільного крику і бажання збожеволіти, щоб не бачити, як перетворюється на правду те, що правдою бути не могло. До цього не варто ставитися серйозно, — це переконання постало константою в її серці, — біль та потворність ніколи не слід сприймати серйозно.

Даґні подолала це і одужала. Роки вилікували, і нарешті настав день, коли спогади вона почала сприймати цілком байдуже, а потім — зникло бажання спілкуватися з Франциско. Історія ця завершилася і більше її не обходила.

У неї не було іншого чоловіка. Вона не знала, чи робило це її нещасною. Не мала часу замислюватися про це. Осяйно-чистий сенс існування вона знайшла саме там, де хотіла, — у своїй роботі. Колись таке відчуття дарував їй Франциско — відчуття належності до власного світу, до власної справи. Чоловіки, з якими вона знайомилася згодом, належали до тієї ж категорії, що й на її першому балу.

Даґні виграла битву зі своїми спогадами, проте ці роки минули для неї під знаком нестерпного: «Чому?»

Хай там яка трагедія спіткала Франциско, чому він обрав найогидніший спосіб утекти, — такий же паскудний, як у якогось дешевого алкоголіка? Юнак, що вона його знала, не міг перетворитися на ницого боягуза. Неперевершений розум не міг опуститися до винаходів поталих бальних залів.

Але це таки сталося