Понаїхали - Артем Чапай
— Добрий день, — сказала Уляна з пiвусмiшкою, i чомусь Юрi перед цiєю дiвчиною стало бiльш соромно, нiж перед сином.
Володя з бiсквiтом у пластиковiй коробочцi пройшов на кухню й зашпортався на порозi: в кухнi сидiла й курила незнайома жiнка з яскраво нафарбованими губами, з довгими червоними нiгтями.
— Це Свiтлана... е-е-е... Володимирiвна, — сказав батько. — Колега. По роботi.
«Колега по роботi» — тавтологiя, механiчно подумав Володя.
— Який у вас дорослий син, Юрiй... е-е-е...
— Васильович.
— Юрiй Васильович. Так.
Свiтлана, е-е-е, Володимирiвна встала з табуретки, лишивши сигарету димiти у блюдечку на столi, й скуйовдила Володі волосся. Вiд цього дотику Володя вiдчув, як волосся у нього стає дибки. Голова рiзко почала чухатися.
— Добрий день, — несмiливий голос iз коридора.
Уляна не знала, заходити їй чи нi: на порозi стовпились i Володя, i Юрiй Васильович, i Свiтлана, е-е-е, Володимирiвна.
— Заходь, заходь, дитино, — сказав Юра й силувано засмiявся.
Володя стояв iз бiсквiтом у руках i не знав, чи спершу покласти бiсквiт, щоб поставити чайник, чи спершу вийти з кухнi в дитячу покласти сумки з зошитами, а вже тодi повернутися робити чай, чи просто пiти в дитячу, а тато хай робить чай. Володя смикнув вiльною рукою, щоб поправити окуляри.
— Пам'ятаєш, — сказав Юра, — ти питав, чому взимку не буває грому? Я думаю, тому що хмари холоднi. А щоб утворився заряд вiд тертя хмари об хмару, потрiбна рiзниця температур. Ну, це здогад, треба ще перевiрити...
Володя поклав бiсквiт на стiл, а обертаючись по чайник, побачив плями на щоках Уляни. Уляна смаглява, з дещо жовтуватою шкiрою, i через це плями здавалися коричнюватими. Володя зрозумiв, що вперше побачив, як Уляна шарiється. Їй не личило.
9
— Час нiби прискорюється. Життя минає, нiби сон. Прослизає крiзь пальцi. Я рiк тут, в Iталiї, а значить, рiк вирвана з власного життя. Рiк — ти подумай, Шура!
— А я п'ять.
— П'ять. Це ж одна десята дорослого життя.
— Ти коли вертатися збираєшся?
— Та коли тепер? Вирiшили, що Сергiй поступає на платний. А ти сама знаєш, що таке платний.
— На юриста, мабуть?
— На економiста.
— Один хер.
— Шура, не кажи так.
— Я про платний.
Оля зiтхнула:
— Як я тепер повернуся? Це ж тепер i довчити його треба. А... я ж не дурна i сама знаю: ну що таке платний економiчний, та ще заочний.
— Ну...
— Папiрець. Папiрець, я знаю, Шура. Ну, а що робити?
— Живи трохи для себе.
— Тодi навiщо я тут?
— А я? — засмiялася Шура.
— Тобi легше... — Оля запнулася. Нетактовно казати так.
— Думаєш?
Шура приїхала в Iталiю пiсля того, як розiйшлась iз чоловiком, хоча формально не розлучилась. Дiти лишились у її матерi. Ще школярi.
Зразу пiсля знайомства Оля спробувала заговорити про те, що вона — не така, як звичайнi мiгранти, а людина з вищою освiтою, iнженер.
— Та тут половина наших як не iнженери, то лiкарi чи вчителi, — грубо засмiялася тодi Шура.
Сама Шура була бухгалтером. Колись, удома, в Кам'янцi-Подiльському. А в Червiї жила з вiсiмдесятилiтнiм iталiйцем.
— Як це тут називають: компанiя, — Шура засмiялася так, що ледь не вдарилась головою об спинку лавочки на набережнiй, де вони сидiли.
Грубi, мiсцями вульгарнi манери. Коли Шура смiялася, вона закидала голову, i ззаду на шиї утворювалися жировi зморшки. Якщо ззаду була, наприклад, спинка лавочки, Оля щоразу зiщулювалася: здавалося, Шура зараз удариться потилицею. Але потилиця Шури завжди зупинялася за сантиметр вiн перешкоди. Смiялася вона багато, голосно. Любила розмови нижче пояса:
— Знайшла вже собi iталiйця?
— Я одружена.
— Ой, ой! От поживеш тут iще рiк-два, у тебе там усе зсохнеться... чи мохом поросте. Тодi поговоримо.
— В Рiмiнi в недiлю їдеш? — перевела розмову Оля.
— Та треба б. Треба постригтись, а там китайцi стрижуть дуже гарно.
Оля подивилась на її чiлку i промовчала.
Ну, зате ця Шура весела. Коли вони тiльки познайомилися, Шура розповiла, як їхала в Iталiю за польською вiзою:
— Щас легше. А тодi Польща не була в Шенгенi. Мене один нiмець в Австрiю перевозив, — вона називала нiмцем австрiйця. — Ха-ха-ха, як щас помню. Дав менi якийсь паспорт i каже: якщо будуть питати, то ти — Марта Цiммерман, тридцять восьмого року народження.
Шура розреготалася, закидаючи голову: подивись на мене! Тридцять восьмий рiк народження! Ти подумай!
— Але нiчого не питали. Видно, все у них на кордонi було домовлено. Прикордонник тiльки так крiзь вiкно: давай-давай, проїжджай. Так що нiмець довiз мене до Вiдня. А вже там передав, щоб мене довезли в Iталiю. Я тому нiмцевi двi тисячi євро дала.
Попри деякi недолiки в манерах, Шура здавалась Олi значно приємнiшою за iнших наших у Червiї. Оля через Шуру вже познайомилась iз багатьма. Як виявилося, нашi в Червiї зустрiчалися по недiлях на лавочках бiля «Коопа» в центрi, а Оля завжди ходила в «Конад». З бiльшiстю жiночок Оля не мала про що говорити. Особливо з тими, якi любили обговорювати поза очi одна одну.
— Йде з фiси на години, а менi роботу хоче продати! «Хочеш на моє мiсце? Сто євро!».
— А буває, двiстi! Чотириста!
— Та ти ж така, як i я! Та грiх же!
Жiночки на лавочках хитають головами. Звiсно, нiхто з присутнiх так не зробив би. Так чинить завжди та, якої поруч уже нема.
Або розповiдали iсторiї про розбитi сiм'ї. Про те, як з вiд'їздом такої-то родина покотилася пiд укiс. Про те, як чоловiки спиваються й починають гуляти. Про те, як дiти сприймають матерiв як банкомати й не цiнують того, що матерi для них роблять.
Про все це майже завжди, а про постiльний бруд — завжди розповiдалось у третiй особi. Не про себе:
— Отак буває у людей. Охо-хо. Як добре, що у мене по-iншому.
Як добре, що у мене все зовсiм по-iншому, думала Оля. Так. У мене все по-iншому.
Шура хоча б не бреше собi.
Бiля «Коопа» Оля зустрiла й ту бабусю, яку бачила колись на велосипедi. Справдi наша. Тиха селянка з Коломийщини.
Постiйно приходила пiд «Кооп» колишня вчителька рiдної мови й лiтератури, з Тернополя. Ця була балакуча, й мала улюблену тему для розмов:
— Нашi люди, такi прекраснi, стали