Понаїхали - Артем Чапай

На вулицi Сакко i Ванцеттi, яка веде вiд мiського парку до масиву Богуна, каштани росли молодi. Й тут пiдмiтали. Шкода: листям не пошарудиш. Зате можна йти старими покришеними бетонними плитами, намагаючись не наступати на стики. Так Сергiй робив у дитинствi. У спогадах дитинства мiж плитами пробивалася трава, а йому доводилося дострибувати, щоб наступати на кожну плиту тiльки раз: його ноги були надто короткi. А тепер доводиться зменшувати крок, а у стиках мiж плитами лежить сухе коричневе листя каштанiв, яке не вимели двiрники.

Тiтка Марина жила на початку масиву Богуна. Пiд її квартирою, на першому поверсi, була перукарня, а перед перукарнею заасфальтована площа з давно пересохлим фонтаном, посеред якого гiпсова тiтка iз круглими, по циркулю, грудьми годувала з рук двох гiпсових голубiв. Сергiй пiрнув у пiд'їзд.

— Привiт, Серьожа, — вiдчинила дверi тiтка Марина. — Давно в гостi не заходив.

Сергiй потупився.

— Все добре?

— Ну так...

— Ясно. Холоди, баба з дiдом бiльше на город не ходять? — тiтка Марина засмiялась.

— I все-то ти розумiєш.

— Не вчорашня. Заходь. Наллєш менi, раз уже є мужчина в хатi.

Сергiю було трохи незручно, що тiтка Марина отак одразу все зрозумiла. Баба з дiдом справдi, вiдколи викопали свою картоплю, а надворi похолодало, цiлими днями стирчали у хатi.

I в гостi до тiтки Марини, поки вона була йому непотрiбна, Сергiй справдi не заходив. Якось не до того. То Яруся, то акцiї, то пацики. Щоб згладити своє викрите споживацьке ставлення до тiтки, Сергiй запропонував:

— Хочеш, я тебе з Ярусею познайомлю.

— О. Це буде честь для мене.

Тiтка Марина засмiялась, i Сергiю здалося, що вона знову побачила наскрiзь його мотиви. Насправдi ж Марина смiялася щиро. Вiд радостi. Вона любила молодь. Нiколи не будучи одружена, Марина погано знаходила спiльну мову з жiнками свого вiку. Зате вона вмiла дружити з чоловiками. В тому числi зi своїми колишнiми. I легко сходилася з молоддю. Бiльшiсть її друзiв були на поколiння молодшi. Дружба з молодими частково замiняла їй дiтей, а частково змушувала саму почуватися молодшою. Тепер Марина щиро радiла перспективi познайомитись iз Ярославною. Вона усвiдомлювала, що має авторитет серед молодi, цiнувала це й намагалася виправдовувати довiру й повагу до себе. От скажiмо, Оля, хоч i двоюрiдна сестра, досi не знала про побачення Сергiя. Принаймнi, не вiд Марини.

Не знала Оля й iншого, про що Марина завдяки своїм широким знайомствам у мiстi вже знала, хоч волiла б не знати. Звiдкись виринула така собi Таня, колишня чи то шкiльна, чи то вузiвська пасiя Юри. Тепер ця жiнка пiдкочувала до нього яйця. Фiгурально виражаючись. Поки що, здається, безуспiшно — але Юра так погано вмiє опиратися жiночiй увазi, що це помiчає навiть Марина.

Юра погано вмiв опиратися жiночiй увазi до себе — увага йому, як то кажуть, лестила. А Таня — ця лестила йому буквально. Вiн це розумiв. I розумiв, чому Таня виринула на горизонтi саме зараз. Але зрештою, важко не погодитись iз Танею, що вiн чоловiк мрiї кожної жiнки, та що Олi з ним дуже пощастило, а Таня свого часу його проґавила. Важко не погодитися, що Таня зробила велику помилку, сприйнявши того мудака за справжнього чоловiка. Факт. Що ж, тепер розплачується: розлучена, алiментiв вiд того мудака не дiждеш. А все могло бути зовсiм iнакше. Не посперечаєшся, кивав Юра. Все правильно кажеш, Танюш.

Але нi-нi-нi, Тань, оце вже кинь. Як мене навчили в Америцi, лет байгонз бi байгонз. Що минуло, того не повернеш. На каву — можна, це так. В тому то й суть, що в усiх на виду. Менi приховувати вiд Олi нiчого.

Так, дякую, ти теж нiчого так збереглася. Ну, менi простiше — я ж дiтей не народжував. Що менi, встати покрутитися перед тобою? Ну, а усмiшка куди дiнеться? Ех, що менi дiвчата — в той час, як на мене всi велися, я сам вiвся на одну людину. Так, Тань, але знову ж, це в минулому.

Ти краще розкажи, як ти зараз. Угу. Угу, а вiн що? От козел. Угу. Та ну? Угу. А малий що? М-да. Непросто. Розумiю. Нi, у нас усе якось тьху-тьху. Звичайно, важко без Олi. Але ж це все для дiтей. Це для дiтей.

Ну так, так. Мабуть. Вiдвертiсть за вiдвертiсть? Ну, кхм... тяжко звiсно. Кажуть, жiнцi без чоловiка легше. Правду кажуть? Не знаю.

Ей. А оце кинь. Я тебе прошу. Олi я довiряю. Пов-нi-стю. Чула? Ей! Так. Або ми мiняємо тему, або я зараз кличу офiцiанта, розраховуюсь i йду.

Добре. Домовилися. Все. Давай. Нi, за мене нема чого пити. Давай за те, щоб iз дiтьми налагодилось. Щоб у тебе з сином налагодилось.

Ладно, скажу чесно. У мене зi старшим теж не дуже. Так, може й через те, що я поїхав, а тепер мама його. Але ж це все заради нього. Знаєш, я про це багато зараз думаю. Чи можна звинуватити матiр, чи можна звинуватити батька, котрi не хочуть, аби їхня дитина все життя зазнавала приниження злиднями й голодом? Ми, старшi, вже якось добудемо. Ми вiддамо все заради наших дiтей. А нашi дiти хай уже трохи перетерплять — зате виб'ються в люди. Хай дiти отримають шанс на гiдне майбутнє.

За це й вип'ємо. Будьмо!

7

У Рiмiнi по дорозi вiд вокзалу до греко-католицької церкви Оля

аштовхнулася на православну, iменi Миколая Чудотворця. Сама Оля технiчно православна. Зупинилася подивитись, коли збираються люди — можна спробувати знайти наших i тут.

На церквi висiли оголошення росiйською та грецькою. Виявилося, в церквi справдi є мощi святого Миколая, а саме — рука. Бiльш того, по четвергах тут правлять службу «на мощах».

Поки Оля йшла вiд замкненої церкви далi, все думала: як це, служба «на мощах»? У неї розiгралася фантазiя. От священик у вишитому золотом убраннi вносить висохлi мумiфiкованi мощi, а саме — руку. Рука стоїть сторчма, пальцi розчепiренi. Рука жилава, червоно-коричнева вiд вiку: Оля бачила схожi мумiї в Лаврi. Отже, п'ять пальцiв мумiфiкованої руки широко розчепiренi. Руку на позолоченому пiдносi ставлять сторчма на видне мiсце, щоб прихожани бачили, що служба справдi правиться на мощах. Дяк виспiвує зi старослов'янським акцентом:

— Го-о-осподу Бо-о-огу нашему помо-о-олимся!

I тут жилава рука двiчi стискається в кулак, подаючи знак, i вся церква отак хором:

— А-а-амi-i-iнь!

I коричнева рука знову