Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

іще не відмовився від хворого, сідав поруч, брав ліву руку й детально переповідав робочу ніч. Часом йому ввижалася якась реакція. Траплялося, Ігор, сам того не розуміючи, відкидався в кріслі й розмовляв російською, аж поки не оговтувався. І врешті засинав. Його будила денна медсестра Ірен, що заступала на пост.

На п’ятдесят дев’ятий день невідомий вийшов з коми. Ігор саме описував йому дорожню аварію на майдані Зірки за участі трьох машин, свідком якої він став, аж раптом відчув слабкий потиск руки. Він заворушився. Ігор покликав Ірен. Чоловік лежав із розплющеними очима, але відсутнім поглядом. Того дня Ігор більше не повертався до готелю. Невідомого одразу ж завалили запитаннями. Але він і далі безсило мовчав. Мазерена не на жарт тривожила афазія. Якщо за найближчі двадцять чотири години він не заговорить, отже, мозок таки пошкоджений.

За вісім наступних днів поранений не зронив ані слова. Адміністрація вже почала розглядати варіант із притулком. Проте Ігор помітив незначний прогрес. Чоловік нарешті міг підвести обидві руки й рухав ногами. Він сам підносив склянку з водою. Постійно всміхався. Ігор невтомно його масажував, адже поранений зовсім утратив м'язовий тонус. Вони з Ірен тримали його попід руки й допомагали ступити бодай кілька кроків. Щодня вони долали плюс один метр.

Одного вечора Ігор саме читав «Ле Монд», як невідомий чхнув.

— Будьте здорові, — машинально кинув Ігор.

— Дякую, — відповів другий.

Ігор аж підскочив.

— Ви… Ви заговорили!

— Де я?

— У павільйоні Шарко шпиталю Пітьє-Сальпетрієр.

Ігор помчав до сестринського посту.

— Він розмовляє!

Вони з Ірен повернулися до палати, і вона заходилася його розпитувати:

— Хто ви, мосьє? Як вас звуть?

— Не знаю, — відповів пацієнт.

Медсестра кинула на нього недовірливий погляд.

— Вам його акцент не видається незвичним? — спитала вона Ігоря.

— Я не помітив.

— Як ваше прізвище, мосьє? Ви пам'ятаєте ваше ім'я?

— Прізвище? Ім'я? Не пам’ятаю. Я нічого не пам'ятаю, — відповів чоловік із відчутним німецьким акцентом.

— Чорт, та це ж фріц! — вигукнула Ірен.

22

Сесіль вирішила змінитися. Ми часто мріємо жити інакшим життям. Нафантазуємо собі всілякого, утім, нічого не змінюється. Ми даємо собі обіцянки. Одначе з’являється багато «але», до яких на ділі ніколи не доходить. Ось ми чекаємо, відтягуємо момент істини до слушної нагоди, а дні спливають, летять роки, наші гучні й безтямні клятви губляться в часі. Сесіль планів не будувала. Ще на порозі я розчув гуркіт ну точно вантажівки. Я припав до дверей, щоб визначити епіцентр того ревіння. Ключі поклав до кишені. Я дзвонив, тарабанив у двері. Рокіт мотору вщух. Вийшла Сесіль, бруднюща, мов сажотрус, зі скуйовдженим волоссям і в П’єровій сорочці, що діставала їй до середини стегна, ще й з ганчіркою в руці.

— Що сталося?

Вона дивилася на мене дуже серйозно, навіть брови насупила.

— Я провела генеральне прибирання мого життя, а зараз виконую генеральне прибирання моєї квартири.

Дівчина відійшла вбік, і я зрозумів, про що вона: переді мною розгорнулась зовсім не знайома вітальня. Зразковий порядок. Неначе добрий джин із лампадки помахом чарівної палички перетворив це місце, де раював гармидер, у якому жодна ганчірка роками не торкалася меблів, де купи засмальцованих тарілок з позавчорашніх вечірок ще недавно височіли поміж переповнених попільничок, порожніх пляшок з-під алкоголю й пива, газет, накладених штабелями поверх печатних копій, розпакованих ящиків, розпечатаних поштових конвертів, якихось зім’ятих брошур, платівок на 33 і 45 обертів, обкладинки від яких поштучно валялися повсюди, та вазонів із зів’ялими квітами. Подушки розкидані без наволочок. Останні, замащені й пропалені, валялися просто на паркеті в очікуванні на майстриню-швачку. Відчувався приємний запах свіжого воску. Усе виблискувало та сяяло, зовсім як у цих журналах з виставки предметів домашнього вжитку, що обіцяють сучасним жінкам безтурботне життя.

— Що скажеш?

— Неймовіро.

— Ти хотів сказати «круто». Я вбила на це день і ніч. З однієї вітальні я винесла десять мішків сміття. Увесь цей непотріб, який ми зберігаємо, — від нього так задушливо. Нарешті я дихаю. А ти? Я геть знесилена.

Я обійшов невпізнавану вітальню, де кожен предмет став на своє законне місце. Домашню бібліотеку, що займала дві стіни від підлоги аж до стелі, було ледь помітно за книжками, журналами та іншими накладеними матеріалами. Ніщо ніде не валялось. Дюжина метрових книжкових стосів смиренно чекала біля дверей своєї черги на викидання.

— Ти ж не викинеш книжки!

— Я залишила свої улюблені і П’єрові, а куди дівати решту не знаю. Платівки не чіпала — то святе. Щодо всього іншого, він згоден: нічого не жаліти.

— Ти отримала листа? Як він там?

— Цікавився успіхами братика в математиці.

— Ти… ти розповіла йому про Франка?

— Я йому в усьому звіряюся.

— І що він відповів?

Вона вийняла з кишені листа, розгорнула та знайшла в тексті таке:

— «…Треба позбуватися того, що нас обтяжує. Займися прибиранням. Викинь непотріб…»

Вона зім’яла листа й жбурнула до сміття.

— Якщо якісь книжки тебе зацікавлять, можеш забрати. Інакше я їх повикидаю.

— Це безглуздо. Можна ж віднести їх до «Жильбер Жозеф»[81]. Там приймають уживані книжки.

— Якщо тобі то цікаво, віддаю. Хочеш — продай. І, на майбутнє, жодного слова про Франка! Уторопав?

Я мало не наштовхнувся на агрегат заввишки з метр, із фарою спереду та здоровезним червоним мішком, що звисав над хромованим обтічником.

— Що воно таке?

— Пилосос «Хувер». Тато придбав його в Штатах іще до війни. Я випадково знайшла його в нетрях однієї шафи. І увімкнула. Він одразу запрацював. Ним не користувались ось уже десять років. Він надгучний, зате дієвий.

— Ти не можеш ним користуватись, це ж відбійний молоток.

— Це подарунок мамі від батька.

Я нахилився, щоб уважніше його роздивитися. Річ була колекційна, справжній музейний експонат.

— А сусіди дістали вже. Може, по каві з молоком?

За кухню Сесіль ще не бралась. Тому вона була частково заблокована. Раковина була закидана посудом. Вона якось витягла звідти й помила дві чашки. Ми чекали, поки завариться кава, і я, як зазвичай, вивільнив собі трохи місця, посунувши пляшки й тарілки. Вона взяла мішок для сміття та скинула незліченні упаковки й картонки з-під їжі на замовлення. Хоч стіл звільнився.

— Я більше так не можу.

— Слід визнати, що тут дещо забагато речей.

— Треба повикидати ці дерев’яні ящики.

— Я їх знесу.

— Можна попросити тебе про послугу?

— Буду радий.

— Не хочеш допомогти мені прибрати квартиру?

На якусь мить я завагався. Спробував оцінити масштаби майбутніх робіт.

— Хочеш віддраїти всю квартиру? На це підуть… місяці. Деякі закутки вичистити взагалі нереально. Ти можеш найняти