Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс

— Ну, що? — спитав містер Вордл, підходячи до тачки й обтираючи піт з свого добрячого червоного обличчя. — Гарячий день? га?

— Страшенно, — відповів містер Піквік. — Сонце так палить, що навіть мені жарко. Не знаю, як ви витримуєте таку спеку.

— Гаряченько таки, — ствердив старий джентльмен. — О, та вже початок першої! Бачите отам зелений горбок?

— Звичайно.

— Там ми будемо снідати. А ось і хлопець з їжею. Точний, як годинник.

— Правда ваша, — зрадів містер Піквік. — Гарний хлопчик. Обов'язково дам йому шилінг. Ну, Сем, поїхали далі.

— Держіться, сер, — сказав містер Веллер, підбадьорений самою думкою про сніданок. — Геть з дороги, ти, в ботиках! „Не виверніть мене, якщо вам дороге моє життя" — як сказав один джентльмен кучерові, що віз його на страту. — І, прискоривши ходу, містер Веллер майже бігцем приставив свого пана до зеленого горбка, обережно вивернув його на землю коло самого кошика з їжею і завзято почав розпаковувати цей кошик.

— Пиріг з телятиною, — промовляв до себе Сем, розташовуючи страви на траві,— добра річ пиріг з телятиною, надто коли знайомий з жінкою, що його пекла, і певний, що він не з кицьки. Язик… гарна штука, коли він не жіночий. Хліб… шинка… чудовий окіст… холодне м’ясо… гаразд… А що в цих череп’яних глечиках, пустунчику?

— В одному пиво, — відповів хлопець, знімаючи з плечей два череп’яні глечики, зв’язані ремінцем, — а в другому — холодний пунш[23].

— Добрий вийде сніданочок, — зауважив Сем, задоволено оглядаючи свої готування. — Тепер, джентльмени, призволяйтесь, як казали французам англійці, коли настромили багнети.

Запрошувати товариство віддати належне сніданкові не довелося: зголоднілі мисливці, довгий ловчий і двоє хлопців зараз же посідали на траву й допались і до їжі, і до напоїв.

Безперестанку слідуючи одна по одній, склянки з пуншем помітно вплинули на містера Піквіка. На обличчі його грали найбільш сонячні усмішки; сміх раз-у-раз кривив йому губи, і веселі іскорки блискали в його очах. Підпавши під вплив збуджуючої рідини і спеки, містер Піквік виявив непохитне бажання пригадати пісню, яку він чув змалку. І як спроби його не увінчалися успіхом, то він, щоб відживити свою пам'ять, хильнув ще склянку. Але й це не допомогло. Навпаки — замість пригадати слова забутої пісні, містер Піквік почав забувати, як вимовляються слова взагалі, і, нарешті, підвівшись, щоб звернутися з проречистою прамовою до товариства, упав у тачку і ту ж мить заснув.

Коли кошик запакували знову, між мисливців знялася суперечка з приводу того, що робити з містером Піквіком, якого не вдавалось розбудити: доручити містерові Веллеру відвезти його зараз же назад, чи залишити тут, доки мисливці вертатимуть додому. Кінець — кінцем, погодилися на останньому. Гадаючи, що полювання триватиме не більш як півгодини, і вважаючи на прохання містера Веллера дозволити і йому взяти участь у ньому, вирішили залишити містера Піквіка спати в тачці і зайти по нього, коли йтимуть назад. Так і зробили. Мисливці пішли далі, а містер Піквік, вмостившись якнайвигідніше у тачці, зостався хропти в холодку під горбком.

Не поспав містер Піквік і півгодини, як коло горбка у супроводі двох садівників з’явився маленький капітан Болдвіг, що виступав з усією швидкістю, яку дозволяли його розміри та поважність. Підійшовши до дуба, капітан спинився й глянув навколо так, наче все навколо має тішитися, що капітан Болдвіг звернув на нього увагу, а потім, стукнувши палицею об землю, прикликав до себе головного садівника.

— Гант! — сказав капітан'Болдвіг.

— Тут, сер, — озвався садівник.

— Укатати мені завтра це місце. Чуєте, Гант?

— Так, сер.

— І щоб усе в мене було в порядку. Чуєте, Гант?

— Так, сер.

— І нагадайте мені повісити об’яву, щоб тут не швендяли перехожі, мисливці та простий народ. Чуєте, Гант?

— Не забуду, сер.

— Вибачте, сер, — ступив наперед другий садівник, приклавши руку до кашкета.

— Ну, а вам що треба, Вілкінс? — спитав капітан Болдвіг.

— Вибачте, сер, але мені здається, сьогодні тут був хтось.

— А! — скрикнув капітан.

— Так, сер; і я думаю, вони навіть обідали тут, сер.

— А, яке нахабство! — розлютився капітан Болдвіг, вглядівши на траві залишки сніданку. — Вони таки й дійсно жерли тут свої страви. Хотів би я зустрінутись із цими волоцюгами! — і капітан люто махнув своєю паличкою.

— Вибачте, сер, — сказав Вілкінс, — але…

— Але що? Га? — заричав капітан, і, слідкуючи за поглядом Вілкінса, очі його побачили тачку й містера Піквіка.

— Хто ви такий, негіднику? — скрикнув капітан, штовхаючи паличкою тіло містера Піквіка. — Як ваше прізвище?

— Холодний пунш, — промимрив містер Піквік І заснув знову.

— Як?

Ніякої відповіді.

— Як, каже він, його звуть? — спитав капітан.

— Здається, Панч, сер, — відповів Вілкінс.

— Це ж нахабство, це неймовірне нахабство! — гарячився капітан. — Він тільки удає, що спить. Він — п’яний. П’яна свиня! Вивезіть його, Вілкінс. Вивезіть його зараз же!

— Куди ж маю я відвезти його? — несміло спитався Вілкінс.

— Одвезіть його під усі чорти.

— Слухаю, сер.

— Стійте, — затримав Вілкінса капітан.

Вілкінс слухняно спинився.

— Одвезіть Його в сільський загін[24]. Побачимо, чи зватиметься він Пунш, як прокинеться. Я не дозволю кепкувати з себе! Везіть його! — і капітан Болдвіг, задихаючись з обурення, пішов далі.

Тим часом тачку з містером Піквіком вкотили у загін і поставили в куток. Наш герой все ще спав І голосно хропів на втіху не тільки всім сільським хлопцям, а й трьом чвертям дорослого населення, що скупчились круг тачки, чекаючи, поки він прокинеться. Можна уявити собі, з яким захопленням і радістю дивились вони, як, гукнувши кілька разів, Сем“, містер Піквік сів і з невимовним здивуванням оглянув обличчя, що схилились над ним.

Його привітали загальним галасом. А коли він мимоволі спитав „в чім справа?“, галас збільшився вдвоє.

— От комедія! — кричали в юрбі.

— Де я? — питав містер Піквік.

— У сільському загоні, — відповідала юрба.

— Як я потрапив сюди? Що я зробив? Звідки мене сюди привезли?

— Болдвіг, капітан Болдвіг, — була єдина відповідь.

— Випустіть мене! — кричав містер Піквік. — Де мій слуга? Де мої друзі?

— Нема в тебе друзів. Ура! — і в містера Піквіка полетіла ріпа, потім картопля, далі — яйце й ще деякі ознаки жартівливої симпатії натовпу.

Скільки часу тривала б ця сцена і як довго мусив би ще страждати містер Піквік — сказати трудно. На щастя, на допомогу приїхала коляса, і з неї вискочили старий Вордл і Сем Веллер. Перший з них за менший час ніж треба, щоб написати і навіть прочитати це, проклав собі дорогу до містера Піквіка й посадив його в колясу, а другий в