Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

І добродій Онопрейович звівся навколішки, взяв ліву руку Овсія Юхимовича і закотив забруднений рукав чорного піджака аж за лікоть. І почав шукати у спідній кишені свого піджака шприц. Але він там чогось заплутався і не так швидко давався з'явитися на людське око, як того хотів Онопрейович. І через те фершал говорив так, аби щось сказати:

— Колись ви робили упорскування скаженим собакам і скаліченій скотині, щоб вони не мучилися. А тепер ми самі, як скажені собаки, потребуємо цього засобу… І ви вже мені простіть на цім світі, бо знаєте, як почав він нам добігати.

Коли він говорив, то закочена рука біліла супроти неба, і її худість випиналася на очі, неначе якась страшна непристойність. Тільки жила коло згину ліктя синіла таким кольором, як і волошка, яких так багато було на цій межі. Але ні… Мабуть, жила синіла страшнішим кольором, бо на чолі у фершала з'явилися краплі поту… І нарешті він прихилився до руки і так її на звисі і встромив шприцом у найсиніше місце. І Овсій Юхимович попрохав:

— Положіть мене так, щоб, коли я буду засипати, то щоб бачити і небо, і колоски… Щоб і сон мені такий приснився, як і те життя, що я прожив поміж оцими полями та нашими людьми…

І замовк. І фершал положив його і підклав під голову чоботи. І став над ним, тримаючи у руці порожній шприц, і тихо плакав. Бриль лежав за головою і за чобітьми у втомленого Овсія Юхимовича. І пройшло, Бог його знає, скільки часу, а фершал все стояв і дивився на лежачого, але, видно, він не ждав ніякого цікавого передсмертного явища. Видно, він був пришиблений таким спокійним і страшним випадком. Овсій Юхимович не сплющував очей і лежав, і дивився вгору, поперед себе. І фершал довго думав, що він живий. Але коли він нарешті узяв руку в лежачого за живчик, то відчув тільки німу тишу уже неживого тіла. І швидко він мертвому розкотив рукав на лівій руці і вирівняв її уздовж піджачка. А праву руку зігнув так, щоб долоня покривала серце. І потім скинув свою кепку і, трошки ще постоявши, пішов межею до села. А шприц його все ще був у лівій руці. І тільки коли він згадав, що люди своїм мертвим сплющують повіки, то зараз же сквапно сховав свій шприц, надів кепку. Йому було важко. І в його виникло питання про своє становище. А що ж далі?.. А далі, він це добре знав, що ні в кого не буде підстав у його відібрати аптечку. І свідомість про це сповняла його певності, і він пішов швидше… Ну, що ж? Всяк буває на світі.

І увійшов він у село, і побачив, як із церковної дзвіниці злетіли чотири ворони і полетіли понад селом. Саме в цей час сонце сідало, і від хатів, і від дерев, і від бур'яну тіні видовжувалися, неначе пальці тієї тьми, що втягала в свою середину обкладене вечірньою міддю сонце.

Гапуся у Брусовім березі тітчиними ножницями відрізала у Вигри на чолі вузлик і, віднісши ножниці назад, справилася до Онопрейовича. Він її вислухав і кілька разів перепитався, де саме сидить Брус, і, промовивши слово «добре», став мовчки дивитися у шафу, яка стояла перед ним відчинена. Гапуся ще раз його спитала, чи ж він піде. Але фершал і тепер нічого їй не відповів, а тільки зітхнув важко і дивився у свою шафу. Гапусі стало чогось страшно, і вона, вимовивши: «Оставайтеся здорові», швиденько вийшла з хати. І вже як ішла, то ввесь час прислухалася, не оглядаючись, чи не доганяє її Онопрейович. І висмикнулася вона аж на Рохмистрівський шлях. І пішла на станцію Ладимирку без шматочка хліба, а тільки з червоним вузликом у руці. Вона боялася іти межею на Цвіткове, бо треба було мандрувати поміж високими хлібами і страшно було б дивитися на боки, щоб не привидівся старий Брус, який казав їй переказати синові, що він умер. І вона уже собі й гадала, що, може, він таки і вмер. І, може, він схоче на неї гукнути із того світу. І це було б так страшно. І вона пішла широким Рохмистрівським шляхом, яким, кажуть, колись і чумаки ходили. А вузлик не розв'язувала і не дивилася в його. Їй було страшно: ну що як там нічого немає?

І почало їй смеркатися аж напротів Шохинового майдану. І вона звернула із шляху, і пішла до куцівської пшеничної скирти ночувати. І вузлик свій поклавши у пазуху, і видряпавшись на самий скиртин верх, зарилася в солому і швидко заснула. І прокинулася тільки аж тоді, коли почула коло себе шелест. І виткнула вона із соломи голову, і побачила, як спурхнули дві галки і полетіли у степ. Сонце із–за Рохмистрівського ліска саме витикалося. І вона сквапно встала і обтрусилася від соломи, і обібрала косенята від остюків, і, заплівши їх знов, зійшла із скирти, що була від нічної роси вогка. І чогось із пазухи витягла свій вузлик, і тримаючи його у правій руці, зійшла на шлях та й пішла й пішла. Тільки коли якесь вантажне авто чи хура її наздоганяли, то вона сходила з дороги далеченько в поле, стискуючи тісніше у жмені вузлик. А коли минали, то вона знов верталася на шлях і простувала далі, а у вузлик все–таки не дивилася.

А як проходила вона проз Рохмистрівську лікарню, то спитала одного чоловіка, що сидів на возі коло тину, а біленькі його конячки, випряжені, їли з воза:

— Чи далеко ще до Ладимирки?

А чоловік їй показав шлях пужелнцем і промовив:

— Недалеко. Он туди просто й просто. Нігде не зминай і дійдеш аж до станції.

І