Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова
29
Віктор (а він таки був Віктором, згідно з посвідченням водія), як міг, швидко розповів дівчині, що сьогодні він знову слухав чергову історію, тепер від однієї літньої пані, і вже збирався повертатися додому, як біля виходу з кав’ярні до нього звернувся один чоловік. Цей пан минулого тижня переказував їм свій містично-фантастичний сюжет, і не встигли вони здивуватися, як оповідачеві зателефонували й він поспіхом розпрощався. Але сьогодні той пан спеціально йшов до кав’ярні та сподівався зустріти там Віктора, адже дуже хвилювався за пані Амалію. Він випадково став свідком того, як серед білого дня якісь бандити на сусідній вулиці пхнули її на узбіччя, вирвали сумочку і зникли.
– Розумієш, він і сам трохи дивний, але наче не вигадує, розповів, що Амалія відмовилася звертатися до міліції, але була надзвичайно пригнічена, сама не своя. Травмувала лікоть, плакала і взагалі немов не в собі. А в сумочці, каже, було все – документи, чимало грошей… Коротше… Женю, правда, до фіга грошей – п’ять тисяч баксів, з його слів.
– Ого… Нічого собі! – округлила очі Женька. – А чого це вона їх носила в сумочці?!
– Хто її знає… Може, на щось саме були потрібні, – знизав плечима Віктор.
– Дааа… Уявляю собі її шок! Тобто навіть не уявляю. Вона й без того не дуже весела була, якась така… В іншому вимірі. От уроди! Вдавилися б тими грошима, падлюки!
– Так, ти не гарячкуй. Справа не в тому, хто чим удавиться. Шкода її. Розумієш? Хто знає, як людина здатна повестися в стресовій ситуації. Треба б їй допомогти. Чи принаймні переконатися, що все в порядку. Зло бере, але що вже зробиш…
– А ви маєте номер її мобільного?
– Ні, на жаль.
– То, може, піти в кав’ярню, спитати в дівчат і подзвонити?
– Розумна думка. Але, боюся, мобільник її пішов у комплекті. Хоча… Може, вона його в кишені тримала? То ти сходиш, а? А я почекаю… Я ж той… щойно вийшов звідти. Ще сліпим…
– От же ж! – вдарила себе по колінах Женька. – Ну, що з вами робити? Добро, зараз зганяю. І правда, шкода її. Може, дійсно якась допомога потрібна… Я вам лишу мою сумку, тут дуже цінні інструменти! Дивіться, не проморгайте! От райончик! Серед білого дня…
Женька вийшла з машини, і Віктор побачив у дзеркало, як вона швидко зникла за рогом. Повернулася хвилин за п’ять, знову всілася поруч із водієм і доповіла, що в кав’ярні нова зміна офіціанток, ледве їм втлумачила, чого їй треба, таки дали номер, але… набирала і зі свого мобільного, і дівчата теж зі службового, та відповідь одна: «Абонент недоступний…»
Немолодий уже чоловік і русява дівчина тривожно перезирнулися й завмерли. Ніхто з них не озвучив думки, що пронеслася в кожного, але обоє насторожилися.
– Я знаю, де вона живе, – несподівано проголосив Віктор.
– То чого ж ми сидимо?! – Женька глянула через лобове скло на вулицю, немовби спонукаючи до руху вперед.
– Добре, поїхали. Але, по-перше, я ж не можу ось так припертися: «Здрасьтє, я прозрів». Це буде повний ідіотизм. А по-друге… По-друге, я знаю тільки будинок і під’їзд. Ні номера квартири, ні навіть поверху, – сказав він, заводячи двигун.
– Хріново. Але… Давайте рушати, визначимося на місці. Війна план покаже! А це далеко? Ви наче вчора їхали далі разом, коли я вийшла?
– Так. І вона вийшла саме біля свого під’їзду.
– Авжеж, а сліпий усе запам’ятав. Я так їй і скажу, коли спитає, як я її знайшла, – дівчина артистично розвела руками.
– Женю, ну годі вже мене підколювати, я й сам не радий. Розумієш… Я ж не думав, що ця гра в «Живі книги» може мати якісь наслідки. Чесно зізнаюся: хотів послухати чужі історії, така собі кав’ярня-сповідальня. Автору ж потрібні якісь відправні моменти, щоб потім розвивати свої сюжети… А може, я просто шукав якоїсь «підзарядки»… Але повір, у мене справді були причини… І от нечистий поплутав «увійти в образ», – Віктор сказав це, не відриваючи погляду від дороги. Він вправно маневрував між вибоїнами в асфальті подільських вулиць, пропускав пішоходів та роз’їжджався з іншими автівками, але Женька відчула щирість у його словах і прихований сум.
– Та не виправдовуйтеся вже! Що зроблено, те зроблено. Але як для сліпого ви дуже вправно керуєте автівкою! – хмикнула вона, а Віктор на мить глянув на цю смішливу дівчину, і йому відлягло від серця. Промайнула думка, що хотів би мати таку невістку. А краще – доньку. Доньки в нього ніколи не було. А от невістка гіпотетично може з’явитися будь-коли.
30
Амалія сиділа в машині і плакала, обхопивши кермо, поки гриміла злива. Але травневі грози недовгі: налетять, погримлять, виллють на землю тонни води, обмиють навколишній світ, напоять усе, що росте із землі, і мчать далі.
Дощ минув, а жінка не виходила з машини. Якби охоронець зазирнув до салону, побачив би, як ця дивна пані спить на водійському сидінні, повернувшись на бік і підібгавши під себе ноги. Але ніхто нею не цікавився, стоянка жила своїм життям: заїжджали під шлагбаум і виїжджали машини, охоронець ніс службу, позираючи на своє царство з будиночка, вивищеного над ним.
Знесилена пережитим, жінка проспала так близько години. Прокинулася, бо змерзла й відсиділа собі ногу. Поміняла позу. Сіла зручніше й раптом відчула голод. Знайшла в «бардачку» почату ще взимку пачку в’ялених бананів, зітхнула, автоматично виїла солодкі липкі палички, бездумно посиділа в салоні, потім вибралася з машини, прикрила її, як було, і побрела додому.
Вона знову сіла на лавку навпроти будинку, обвела його поглядом, опустила голову і взялася розглядати свої ноги в босоніжках і брудну спідницю. Як їй утрапити у квартиру, Амалія не уявляла. Їй хотілося лягти і знову заснути. Бажано було б і зовсім не прокидатися.
Раптом вона почула котяче нявкання, більше схоже на наполегливий поклик – рішучий і невеселий одночасно. Амалія здригнулася і підвела погляд на свої вікна. На перилах балкона п’ятого поверху стояла Сильва, дивилася на неї і нявкала. Жінка не мала сумніву, що кішка зверталася саме до неї і дійсно кликала додому.
– Сильво! Господи… Ти ж одна вдома цілий день… Та ще й голодна! – вона згадала ранкову історію з убитим голубом і як після цього хотіла вигнати Сильву, а та сховалася. І що не лишила їй ніякої їжі, згадала теж.
Амалія, немов загіпнотизована, дивилася на кицьку, а та продовжувала завивати. На сусідньому
