Подорож собаки - Брюс Кемерон

Це було інакше, ніж із Роккі чи з Еббі та Енні – то була мішана зграя собак, які дуже напружено сприймали одне одного, надто тісно стримувані між собою повідцями, що не давали розбігтися. Здебільшого ми всі старалися не звертати уваги одне на одного, хоча Дюк намагався трохи погратися із Саллі, попри те, що ми були на прогулянці.

Ще більше за неприродний склад нашої зграї дивувала одержимість Сі Джей збиранням наших какульок. На Фермі я звик робити свої справи в прилеглих лісах, а в тілі Моллі зазвичай користався кутком заднього двору – якийсь чоловік регулярно приходив, умикав машини й прибирав за мною. Час від часу за мною прибирала Сі Джей, зазвичай коли ми бували на чужій території, але ніколи вона не поводилася так, як тепер. Дівчина методично підбирала за всіма собаками нашої зграї, навіть величезні Дюкові відходи. Деякий час вона несла їх із собою в маленьких пакетиках, а тоді залишала в контейнерах на вулиці, що спантеличувало навіть більше: навіщо брати на себе клопіт збирати їх і носити, якщо не хочеш зберігати?

Деякі людські вчинки собакам просто не зрозуміти. Майже завжди я гадав, що люди, зважаючи на їхнє складне життя, слугують якійсь вищій меті, але в цьому випадку не був упевнений.

Хоч я був головним собакою й намагався бути чемним з іншими, однак Бівіс не злюбив мене, і це було взаємно. Коли він мене обнюхав, його хутро стало дибки, і пес штовхнув мене своїми грудьми. Він був більший за мене, але не набагато – якби не я, він був би тут найменшим собакою. Сі Джей потягла повідець так, що його морда різко опинилася біля моєї, тож я гаркнув на нього, а він клацнув зубами біля мого вуха.

– Припиніть це! Максе! Бівісе!

Моя дівчинка сердилася. Я помахав їй хвостом, сподіваючись, що вона розуміє: це все не з моєї провини.

Сі Джей відвела нас до собачого парку. Яке чудове місце! Так приємно було скинути повідця, що я дременув із місця, а Дюк і Саллі припустили слідом, щоправда, я був значно спритніший на розворотах і незабаром уже біг сам-один. Інші собаки лишалися в парку зі своїми господарями, деякі ганяли м’ячики, інші борюкалися, а білий клаповухий пес радісно приєднався до гонитви разом із Дюком і Саллі – так весело було гасати довкола, тікаючи від інших собак!

Я бачив, як Бівіс тишком-нишком підкрався, а тоді кинувся на мене. Я ухилився, і він із гарчанням побіг за мною. Я описав мале коло, але він перестрів мене. Схоже, мені не лишалося вибору, окрім як накинутися на нього, та майже одразу галопом підлетів Дюк і зім’яв нас обох. Тепер, коли згори нависав Дюк, Бівіс уже не був таким ворожим. Я рвонув до Сі Джей, яка сиділа на лаві, спробував застрибнути до неї, та не зміг. Сміючись, вона взяла мене на руки, і я гордо всівся на її колінах, спостерігаючи за собаками, вдихаючи екзотичні аромати, відчуваючи її руки й насолоджуючись усім цим.

Із собачого парку ми поверталися до квартири Сі Джей тим же шляхом, розводячи по домівках собак, яких підібрали дорогою туди, аж доки не лишилися тільки з Дюком. Я був виснажений, тож, нашвидку перекусивши, заснув біля ніг Сі Джей.

Протягом літа ми з Бівісом навчились ігнорувати один одного, хоча він і досі гарчав на мене під час пробіжок. Наздогнати мене він не міг, але чудово вмів підрізати: у самий розпал моєї радісної гонитви з цілою юрбою собак він раптом вривався в гущу зграї, щоб кинути мені виклик, і вся зграя зупинялася на бігу й безцільно розбрідалася хто куди. Я не знав, чи дратувало це всіх так само, як мене.

Удома я взяв на себе відповідальність привчати Дюка до більш чемної поведінки. Він не розумів, що моя миска недоторканна, тож я змушений був куснути його кілька разів, перш ніж він усвідомив, що до чого. Насправді він ніколи не їв мою вечерю, найчастіше навіть власні харчі не доїдав, але мені не подобалося, коли згори опускався велетенський ніс і нюхав там, де я їм. А ще він був ледарем: коли хтось стукав, він навіть не турбувався гавкнути, доки цього не робив я – попри те, що ми були єдиною у світі охороною для Сі Джей. Тож я мусив бути особливо пильним і гавкати за найменшого звуку, що долинав із коридору.

Я знав, що ми маємо гавкати, адже Сі Джей завжди сердилася, коли хтось стукав.

– Гей! Припиніть! Тихо! Годі вам! – кричала вона.

Слів я не розумів, але значення було очевидне: вона засмучена стукотом, і нам слід гавкати далі.

Коли гавкав Дюк, Кросівка зазвичай прожогом кидалася через кімнату й забивалася під ліжко. За інших обставин кішка з кожним днем лякалася все менше, а після кількох нагод близького обнюхування навіть почала гратися зі мною. Ми борюкалися, і це було не зовсім те, що боротись із собакою, оскільки Кросівка обвивала мене лапами, та все ж легше, ніж гратися з Дюком, який був сміховинно великим і мусив повзати по підлозі, щоб я міг подужати його.

Єдиний випадок, коли між Кросівкою й Дюком панував мир, це коли Сі Джей вмикала на підлозі машину, що видавала гучний шум. Вона жахала Дюка, і Кросівка тікала від неї так само, проте я не турбувався, бо свого часу вже бачив такі. Прибравши машину геть, Сі Джей обіймала нас – ми з Дюком і Кросівкою притискалися до неї на канапі, оклигуючи після цієї травми.

Я знав, однак, що я її улюбленець, і Сі Джей довела це якось увечері, причепивши повідець до мого нашийника й повівши мене – і тільки мене – гуляти на вулицю, на тепле вологе повітря. Дюк провів нас до дверей, але Сі Джей сказала йому, що він хороший собака й має лишитися, і ми зосталися тільки удвох.

Я вже настільки звик до гучного реву надворі, що рідко помічав його, хоч і досі не міг встояти перед спокусливими запахами. З деяких дерев почало опадати листя й шелестіло на тротуарі, підхоплене подувами освіжаючого вітерця. Ми пройшли кілька кварталів. Сутеніло, на вулиці було безліч людей, до того ж багато собак, тож я не втрачав пильності.

Нарешті ми підійшли до дверей. Сі Джей сказала до приладу на стіні: «Це Сі Джей!» – а тоді почулося дзижчання, ми увійшли в будинок, і моя дівчинка піднялася зі мною на кілька сходових прольотів. У кінці коридору відчинилися двері, і з них виступив чоловік.

– Привіт! – гукнув він.

Коли ми наблизилися, я нюхом відчув: це Трент!

Я був приголомшений, бо ніколи не думав, що ми зустрінемо його знову. Але люди вміють влаштувати все так, як хочуть, – Сі Джей, наприклад, завжди примудрялася знайти мене, коли я був їй потрібен.

Трент і Сі Джей обійнялися, а я тим часом став на задні лапки й потягнувся до нього. Тоді він розсміявся, нахилився й узяв мене на руки.

– Обережно… – застерегла Сі Джей.

– Хто це в нас? – спитав він, захоплено сміючись, коли я лизнув його в обличчя. Я був такий радий бачити його! Крутився в його руках, намагаючись притиснутися ближче.

– Це